~ буде дощ із люльок ~

буде дощ із люльок гупати об річку,
об важкі сорочки і скляні полотна,
буде все невпинне, буде все навстрічне
– і пташата брижів, і кульбаб ряснота;

буде сизе кірря з ночі наростати
і вминати трави сріберні й голодні,
буде розтулятись нагло ліс рогатий
між поталих билець місячної сходні

але ми, нівроку, нахапаєм яву:
золоті стежини щебету навили,
засурмили сосни – сонні пароплави,
і гудуть шляпини райдуг біло-біло

Вихід

Пожди, іще жерделі не лягли на дно хиткого міста,
іще не визбирала твань шуми і соки прехолодні,
а ти уже на звук зблакитніла кругом по тьмавих гніздах –
пожди іще, хай місто випливе сторцем із Великодня,
в якому тихне все, і тихне все самотньо

Із ніздрів підземель парує сон – оспалі білі бджоли,
де спересердя парубок плеснув на каганець чорнило.
А вранці в діжах з виноградним соком сходить сонце кволо,
а злива щойно пополудні гасне, а жерделя біла
іде собі на дно, і все іде по колу

Етюд у дощовий день

Сиро, хіба тільки спогад зігріє і сон.
Так ще далеко до літа, та що з того літа –  
жовтим бамбетлям опонами спини покрити,
грубу топити, та з нею журбу заразом.

Знаєш, по осені в ярі лишилася пріль.
Наче дитя, яр голосить мохами і віттю,
і не зосталось ні дрібки проміння на світі,
крім цих бамбетлів, що линуть тепер звідусіль.

Вийдеш у рань, мокрі кози пильнують твій крок,
знову волосся куйовдиться, туляться пасма,
ґудзики скачуть уділ легкомисно і рясно –  
в рань, в мокрі кози, в забуте при східцях цебро.

Скачеш і ти. Бо по осені вилиняв яр,
гнідо кружляє навколо подвір'я та яблунь,
пахнуть гриби а чи ріки –  чи марева слабнуть,
чи розгоряються сірим і просять ім'я.

Лиш не давай їм імен або дай та втопи.
Дрова намокли ущент, і нема на те ради.
Сходить із гір біла злива припізненим стадом.
Світять бамбетлі півусміхом горорізьби.

~ і алея незгойна ~

І алея незгойна, і краю не видно,
і дорога пуста –  лиш обличчя дерев,
а панничка сапфірову сукню вбере,
а панничка на овиді селезня витне,
буде їй оберег.

Бо алея німує, тополі незрушні
не вчувають авта і летять крізь авто,
тільки пасмуги білі – і сам пан Ніхто
з-за керма устає, неосяжний і тужний,
і скидає сто втом.

А панничка глядить, чи немає просвіту,
чи опали із неба додолу степи.
І вікно таке синє уже півдоби,
наче повідь і плив, наче цокають слідом – 
селезневі дзьоби.

Прософори

Хтось запалив зелені ліхтарі,
зелені ліхтарі із Нави блимають,
і шкіряться у відгомін зорі
вечірньої, рожевої, земної,
бринить зелене світло дримбою,
дрижать зелених променів сувої,

автобуси-рибини хилять голови,
туман цілує в очі світлофори,
зі скверів суне сизе оливо,
кубляться постаті зелених марень,
сумні, розкішні сплять софори,
снять ягодами золотих ліхтарень.

~ дивовижно, як погідно ~

Дивовижно, 
Як погідно, тихо
Спливає березневий вечір,
Торкає плечі, 
І течії
Чортомлика закутує 
Вовняним шарудінням
Сухого очерету,
Осокору,
Ранньовесняною смутою,
Міжчассям, позачассям,
Як стомлено переступають хвилі
Пороги льодяні,
Як тревко золотяться літаки
Над нивами, 
Як знехотя, поволі
Синіють, бузковіють дні,
Як щемно зазирають ув озера
Талої води, розлиті по полях,
Дві літакових смуги,
Щойно народившись
І танучи в небесних колах,
І очі, очі, гілля, сніг в ярах,
І ані спокою, ні туги,У скронях стукіт.