Ностальгія

У мокрому місті, засіяному дощем,
зелені, як райські птахи, газони сну.
А небо ошатне й мале, мов камінний звук,
що плаче в камінне плече.

У мокрому місті по цеглі тече гора,
повзе соковитий мур, торохтить броня,
з неспілої аличі виростає на пнях
і вилицях жовта герань.

У мокрому місті горластих чорних троянд
немає у пам'яти весел, у веж – мети.
Ясмин йому море, плющ йому проводир,
а став яблуневий – євшан.

Дніпропетровськ stripped

намалюй мені скелі
але скелі такі, об які
моглося б убитись

намалюй мені хмарочоси
хай пірнають важко і жовто
під опалі повіки неба
хай лягають у твань щоками
і пливуть
і пливуть
німотні

і собі за ними ковзнути
в білі вирви у сірій днині
і черкати скронями скелі
здовж води
здовж зелених раків
розгортати небо і хвилі
упівподиху і тривати
аж допоки настане море
чорне Чорне настане море

і зісподу двори як пащі
кістяними губами тягнуть
шум туманів
хребти мостів
мушлю дзвону із острова
острів
змерзлі буди канатної траси
змерзлих любків у ржавій буді

і мене, із волоссям як вельоном
погамовану, рівну, загоєну
і пустельну як злітна смуга

~ це чорний замок ~

Це чорний замок з вищербленим серцем,
це птах із кам'яним багряним дзьобом.
Кому ти так ячиш із веж фортечних,
для кого ти чіпляєш пір'я сокола
на чорні вилиці, на вилиці старечі?

У патіо твоїх ледачі гуси – 
мурзаті шиї, цегла стін зчорніла.
Це сміх твій – цей утробний хрускіт,
камінний прах – твоє священне тіло,
і в ньому сонна кров смолою гусне.

Веди мене у ніч, мене кошлату,
а я втечу, і десь у каменярнях
втішатимусь, мов утекла зі страти,
допоки не намацають ліхтарні
мій стан блідий, ребристий і крилатий.

Чи ти мене тоді захочеш знати?

Бригантина

ласкаво просимо до білого міста
у білому місті манірні кралі
із перлів коралі брязкучі мониста
як змії ворушаться млосні коралі
як змії звабливі текучі пасма
терпкі змієлови терпкі підборіддя
колишуться юнки поривисте птаство
зірниці зіниці тріскучі неситі
молочні порання остюччя в волоссі
у білому місті носять і досі
мережані білі панчохи
під віхтям старої епохи

ти бачиш там біле місто?
у нього скляні вітрила
у нього суглоби залізні
навколо нього – пустелі

це ти його породила
в убогій своїй келії

~ тепер пора настане синіх морогів ~

Тепер пора настане синіх морогíв.
Хортиці цуценят сріблистих приведуть.
А ти – важенні міхи, втоплені в меду,
мій Львів

Поза штахетами кричить бездонна лунь,
луною б'ється в ребра білий крик.
Колись і він зіскніє і перегорить
в золу

Тоді пора настане прудконогих снив.
Оспалий Хорс уже розмотує стежки,
і ти стечеш, тонка, сумирна, навпрошки
у Львів

Хорти тебе вестимуть до глухих лісів,
де ти із горла свіжу викрешеш блакить,
де мідним оком біля скронь тобі мовчить
твій Львів

Пісня пересельців

загалом
це миле містечко
босоногі будинки на площах
понад річкою мружаться
ружі

і не важить чого спинився
тенісист із половим волоссям
і пощо розсипаються лунко
сірим бруком чорні
ворони

і яким вилискують лиском
жовті очі шпарких тер'єрів
і про що регочуться дзвони
тонкошиїх поштивих
кірх

пересельці тягнуть своєї
котять тугу по стерплих ружах
їх між брови цілує місяць
і обличчя їм верне
на схід

Вишні

березень пташком цибатим
пташком цибатим плигає
п'є калюжі торішні

місто
горить зіницями
п'яними зяє окраями
місто цілується з хмарами
сласними хмарами пишними

за хвилю до смерку
допоки ще море
не стало смолистою тишею

шиби
сочаться лимонами
посвіт тече олією
вулицею нетямною
сірою і невтішною

місто мигтить і млоїться
ще мить і
шугне зграєю
щоби ячати березень
з восьмого неба
від кришеня

ще мить і
ніде сховатися
черево міста тоншає
руки твої замислені
з мене зривають вишні

~ чорна тополя сивіє ~

чорна тополя сивіє
місто круг неї змієм
площа навколо птахою
змахує ніччю, змахує

можна і не жалітися
вгоїти можна віти ці
стиха у туях по груди
всохнути 
межи люди

~ це місто ~

Це місто тисне мені груди,

цей край свої коштовні шати

мочає у Дніпрові води – 

і до чола мого оклади

горне.

– Чоло горить.

Це місто рокотить заліззям.

А я ношу його намистом – 

а я його ношу, мов перли

чорні.

Не руш! Я вже не йму тумани

тобі стелити, як обруси.

Не муч! Не ваб Дніпровим тілом – 

Дніпро загус

довкруж.

~ забери мої стомлені очі ~

Забери мої стомлені очі,
Обгорілі тіні візьми.
Я буду, хоч і не хочу.
Я хочу, хоч і слізьми.
Я до болю... ні, до кости,
До безтямства і до жалю,
До шалености і до злости, 
До ненависти я... Спалю!
Укради в мене стукіт півмертвий – 
Все одно він від тебе живе.
Зроби мої спогади стерті – 
Все буде пусте і нове.
Ти усе відбереш і покинеш.
Я хотіла би, щоб ти упав.
Але ти не впадеш, не загинеш.
Зимно. Не маю на тебе прав.
Я боюсь, що залишусь без тебе.
Просто тіні. Ти просто тінь!
Ти знекровив моє небо,
Ти зламав в мені сотні сумлінь.
Я хотіла б, була б, та не можу.
Я б могла, та немає вже сил.
Я собою тебе тривожу?
Не тривожся, я просто пил.
Якби ти був моїм – ні, не хочу – 
Як би я цілувала вуста!
Божевільні і дні, і ночі.
Непотрібні чужі міста.