~ хмари були плескаті ~

Хмари були плескаті, день насувався з ночі,
день насувався долі, наче всю ніч не спав – 
тільки одне багаття, сонне руде багаття
поміж беріз цибатих і швидкотілих трав.

Відсвіти не сочились, не зігрівали сіру
млість листопадну, хижу пізньоосінню млу.
Милий, скажи, наскільки, милий, скажи, чи дуже,
милий, скажи, чи треба сонця моєму чолу?

Чи може попід ранком, де височіють верби – 
верби іще зелені, верби уже важкі – 
може густіє промінь, може стримить у безвість
промінь навколосвітній з раненої душі?

Тихо. Неначе в журі, як ув осіннім лісі,
м'ятім осіннім лісі виструнчились на суд
білі кленові душі, сірі свічада буків – 
а їх поїла тиша гордих осінніх смут.

~ чи був той дім ~

1.
чи був той дім, бездонний і важкий,
що на краю густого лісу
зростав із чорної, як ніч без сновидінь,
землі?

кричала зелень, кожен лист
був птахою, з духоти напростець
викочувалася сліпуча повня

і дерев'яні пси,
і білий сад,
і порцелянові поруччя
не дихали і не хитались,
як завжди, а пагорби,
порослі лебединими піснями,
стекли у ріку

2.
над ранок
ліс заокруглився
і впав у ріку спілим кавуном

3.
на дошках і на шафах
лежали пасмуги медових митей – 
таких медових, що маленька пані
відпустила сірі вилиці
і сірі передпліччя
старого дому

її коханець в білому
даремно не почув,
як поза хащами, у букових
осяйних галереях,
озвались жовни

4.
– чи ти прийдеш,
як висохне молочна повня
і як цупкою синявою
виповняться сливи?

– як вийдуть лопухи із берегів,
і як черешневе пагілля
вигойдає янтареву пору,
я виросту поміж стеблин

5.
надвечір
ліс посинів і упав
на схили сутінків
горохом,
а дерев'яні пси
просились до комину

Безсоння

Писати листи, бо вже гасне натомлена ніч,
до плесен прив'язані сірі стривожені птахи,
і вже виростають із брижів мов марева маки,
неначе десятки знайомих і рідних облич.

Вони виростають і темно над світом пливуть,
повільні й важкі пропливають по колу, по колу.
І почерк посизів, і аркуш гойдається голо
у строгу імлу, в незрушну як сон каламуть.

Шлях, що веде до води

татарин-блондин сховав у наплічник коран.
день іще спав. день іще тільки ріс.
у кріслі попереду втомний дені лаван
хрипко сміявся в безлюдді чорнявих кіс

юна його жюльєт колихка, немов
суна на ній, а не сукня – блага й бліда,
юна його жюльєт наче дзбан з вином,
наче маслини вогкі в густих садах

важно вростали у плюскіт малого дня
срібні тополі обіруч, коли дені
трепет сідлав і хвицав його, мов коня,
та осідлати ніяк не умів, не міг

був він сухий як степ і шамкий як рінь,
наче розсохла щогла просив огню.
море над ним повисло собі вгорі,
море сміялося: я тебе не впиню

~ буде дощ із люльок ~

буде дощ із люльок гупати об річку,
об важкі сорочки і скляні полотна,
буде все невпинне, буде все навстрічне
– і пташата брижів, і кульбаб ряснота;

буде сизе кірря з ночі наростати
і вминати трави сріберні й голодні,
буде розтулятись нагло ліс рогатий
між поталих билець місячної сходні

але ми, нівроку, нахапаєм яву:
золоті стежини щебету навили,
засурмили сосни – сонні пароплави,
і гудуть шляпини райдуг біло-біло

Стелла

                                           С.М. та всім її сестрам

Вечір синіє стрімко – ще на льоту.
Тихо нападали липи на тихе дно.
Їх загубив зелений тонкий пастух,
той, що його ти вщерть напоїла вином.

Їх загубив пастух і намарне звав – 
липи синішали, в липах склянів сміх.
Блідо лунав пастух, Стелло, а трава
гірко куницею слалась тобі до ніг.

~ білі птиці на чорному дереві ~

білі птиці на чорному дереві
гнуть тонке розхвильоване віття,
їхні крила тяжкі й нерушні,
в їхніх волах – блакитні повні

але села зовуть химерами
явори свої непрожиті,
а вербиці свої минущі
не зовуть голоси солоні

– де ви, птиці, такого білого
назбирали цупкого спокою?
ген по селах стоїть морок,
мов студений осінній крик

– ген по селах діди з вилами
і ненатла печаль тьохкає

покотилися повні угору
покотилися повні згори

Микитин Ріг

Тут зроду не пахло так буро і твердо,
немов оголилися знагла рудаві
штахети старої як світ залізниці
містянам під ноги, у димній забаві;

немовби лежали, поточені млою,
не шпали, а душі, блаженні й одверті,
і в'язи вростали у них поодинці,
і їм за ключиці тримались по троє

А зрана, у тиші, займались і гасли,
займались і начорно танули гуси,
а шпали юшили темнаво і масно
та іконописно гусли

~ а снігу – діждати? ~

а снігу – діждати? чи мовчки навшпиньки
збирати трикутні сліди ліхтарів,
що жужмом нападали ген угорі,
поверх терикони легкі і пустинні?

поверх течії череп'яних тополь,
що тягнуть зап'ястя насторч до дороги,
де гасне пітьма, де чорноту вологу
у коси шорсткі заплітає юдоль

і там вже не чути ні писку, ні скрику,
і все вже непотріб – і сніг, і ліхтар – 
а тільки в кургані рипить самота,
покволом здіймаються вгору горіхи

~ ідуть чоловіки у вогкий степ ~

ідуть чоловіки у вогкий степ,
у ранній степ, холошами у сині – 
збирати явори у чорні скрині,
збирати у кишені тло густе

а на тичинах сірих і глухих
ворушаться важкі зів'ялі вуха,
і мацають акації сторуко
розверзлі пасма сонної ріки

безгучно степ лягає горілиць,
чоловікам натрушуючи в комір
свої жнива урочі й нездвигомі,
своїх горластих і намарних птиць

а соняхи рябіють навдогін
у сині гори відчайдушних спин

Винники

Прийди зі мною до води, в зелений безум,
де стиглі хвилі плеснами по горлу водять,
аж млосно й хрипко, і викручує до дна насподі
кошлатий безмір і безмовність безтелесу;

о ні, не йди – там вирви стугонять, як дуди,
і дужий супокій загривками тріпає,
і простопадні тьохкають довкруж дунаї
і ллються вгору, поперек вітрів припнутих,
слова горять і слів уже немає;

але по снах твоїх гарячих крутить кола
солодка оболонь міжгалактичним плесом – 
ходи зі мною до води в зелений безум,
ходи зі мною на розлитий синій голос,
у хміль луни, що попри гори скресла.

Передвоєнна кав'ярня

Течуть вуста у вечір, під столами
перебирає пелени холодні
смеркання раннє, березнева брама,
і вже жінки темнішають так само,
і стоншуються вже жінкам долоні

Ревуть як нурт гарячий і безокий
чоловікам важкі солоні стегна,
і вже дивани цідять білі соки,
і вже стільці наїжені й глибокі,
і виростає липа безберего

І скрапують у кришталеве гілля
стільці й дивани прямовисним боєм,
жінки сухі як нетля й занімілі,
а бильця ждуть і дихають безвільно,
і жужма висне схід з пітьми нагої

Ностальгія

У мокрому місті, засіяному дощем,
зелені, як райські птахи, газони сну.
А небо ошатне й мале, мов камінний звук,
що плаче в камінне плече.

У мокрому місті по цеглі тече гора,
повзе соковитий мур, торохтить броня,
з неспілої аличі виростає на пнях
і вилицях жовта герань.

У мокрому місті горластих чорних троянд
немає у пам'яти весел, у веж – мети.
Ясмин йому море, плющ йому проводир,
а став яблуневий – євшан.

Степова

А мчи! а мчи! допоки схід розтятий
у повсть імли черкає мокрий слід,
замекають навпереріз рясні телята
із густини нечулої землі,

бо я тут гостя, у степах пливучих,
і все мені тут дим і дивина – 
а тільки як чебрець пекуча круча
крізь стид космицями синіє гучно
і гучно ухає в мені до дна.

День Волхвів

У передранні, у передранні
схилився синій як брага острів,
схилив до дна легкомисних маків
думки клечані

І тільки в полудень проз тятиви
він виплив чинно з тонкої млости,
з дубами виплив навпереваги,
неполохливо

І тільки як вечорово гасли
у сизім полум'ї бистрі зела,
вознісся острів, гойда-гойда
веслом всечасним

І лиш коли забринить поволі
і скрикне, падаючи, омела,
тобі русалки залишать гойну
у травах льолю

~ був шторм, і море ~

Був шторм, і море ходило навколо,
і хмари крутило як срібну таріль,
а білі холодні собі човнярі
лілеї за гребінь тягли суходолом.

Їх ждали хатини обабіч і всюди,
їх ждали на стрісі хрусткі вишняки – 
а їм все щетини сміялись шамкі,
і все їм плигали зайці попри груди.

На щогли намотана буря гуділа,
а щоглами стали самі човнярі,
і їхнє волосся пливло угорі,
а їхні сорочки біліли до тіла.

Одному ожина вхопила зап'ястя.
По другого чайки злетілись наспід.
За третім порічковий охкає цвіт,
четвертого хвилі голублять шпичасті.

Їх ждали хатини в росі виноградній,
та вщухла над ранок лише осока – 
як чисто гойдалася вишня тонка,
як слались прозоро піски благодатні.

~ а за вікном ходили в'язи у парчі ~

а за вікном ходили в'язи у парчі,
як мулли за вікном ходили в'язи,
зелені губи, чорний спів вночі

і падав дощ кривий мов ятаган,
і втяв шовковицю, аж мокра і блага
шовковицева тінь упала плазом

колись отак, в сап'янцях до колін,
зацюкають у шибу гострим зором,
і місяць виросте на синьому стеблі

і човен упливе у твій покій,
а в піхвах леза сині й колихкі,
а он тюрбани плачуть понад морем

Таврія

я бачив, як пливла верба мов згуба,
як дрібно бгався ранок під вербою,
як виростали парослі рахманно
і як із парослей випростувався сад

а ти не бачила, моя нічна і глупа,
а ти ще снила білим сухостоєм,
і розливалася впокоєним лиманом,
а я мовчав і я слова німі тесав

ген-ген шуміли овиди пінливо,
і ти шуміла – повідь, падь і злива,
і спала, та вже дихала відпливом
твоя мов ятір сплутана коса

Вихід

Пожди, іще жерделі не лягли на дно хиткого міста,
іще не визбирала твань шуми і соки прехолодні,
а ти уже на звук зблакитніла кругом по тьмавих гніздах –
пожди іще, хай місто випливе сторцем із Великодня,
в якому тихне все, і тихне все самотньо

Із ніздрів підземель парує сон – оспалі білі бджоли,
де спересердя парубок плеснув на каганець чорнило.
А вранці в діжах з виноградним соком сходить сонце кволо,
а злива щойно пополудні гасне, а жерделя біла
іде собі на дно, і все іде по колу

Етюд у дощовий день

Сиро, хіба тільки спогад зігріє і сон.
Так ще далеко до літа, та що з того літа –  
жовтим бамбетлям опонами спини покрити,
грубу топити, та з нею журбу заразом.

Знаєш, по осені в ярі лишилася пріль.
Наче дитя, яр голосить мохами і віттю,
і не зосталось ні дрібки проміння на світі,
крім цих бамбетлів, що линуть тепер звідусіль.

Вийдеш у рань, мокрі кози пильнують твій крок,
знову волосся куйовдиться, туляться пасма,
ґудзики скачуть уділ легкомисно і рясно –  
в рань, в мокрі кози, в забуте при східцях цебро.

Скачеш і ти. Бо по осені вилиняв яр,
гнідо кружляє навколо подвір'я та яблунь,
пахнуть гриби а чи ріки –  чи марева слабнуть,
чи розгоряються сірим і просять ім'я.

Лиш не давай їм імен або дай та втопи.
Дрова намокли ущент, і нема на те ради.
Сходить із гір біла злива припізненим стадом.
Світять бамбетлі півусміхом горорізьби.