милий
а може
то океан гуде
а може
то тривожно схлипують
темнаві днища
весь наш Чумацький Шлях
крихкий
неначе кришталева чаша
всі наші гострорисі чумаки
пропахлі сірими волами
жують шершаві сірі стебла
милий
а ми ж могли би
сидіти під сосною
цмулити вино
сяйливе і пахуче
як світанок
Показ дописів із міткою суспільство. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою суспільство. Показати всі дописи
~ видно було із відстані ~
Видно було із відстані
Видобував з пакета музику.
Сіль із мазутом злизував.
Із пачки жовто-синьої,
змордованої, небентежної.
щік його сірий полиск,
пшеничне волосся, стрижене,
широкі долоні зі збитими
багряних кістяшок курганами
(знервований, пробиває
тендітні стіни картонні),
клав по шість штук арахісин
із жовто-синьої пачки
зі срібним розпатраним боком
до рота, виятреного
густими смолами й словами
несказаними, несказанними.
Сидів сам, на лаві, у виямку,
у міжбрів'ї каштанових колій,
із пакета видобував
пиво, арахіс та музику,
ще до восьмої ранку.
Злизував вдячно з пальців
сіль впереміш із мазутом,
тер лоба, губи, спогади
змордованими рукавами.
Довкруг виринали трави
смарагдовою щетиною,
сміялись роти калюж.
Бентежились вертанням
журавлині вервиці.пшеничне волосся, стрижене,
широкі долоні зі збитими
багряних кістяшок курганами
(знервований, пробиває
тендітні стіни картонні),
клав по шість штук арахісин
із жовто-синьої пачки
зі срібним розпатраним боком
до рота, виятреного
густими смолами й словами
несказаними, несказанними.
Сидів сам, на лаві, у виямку,
у міжбрів'ї каштанових колій,
із пакета видобував
пиво, арахіс та музику,
ще до восьмої ранку.
Злизував вдячно з пальців
сіль впереміш із мазутом,
тер лоба, губи, спогади
змордованими рукавами.
Довкруг виринали трави
смарагдовою щетиною,
сміялись роти калюж.
Бентежились вертанням
Видобував з пакета музику.
Сіль із мазутом злизував.
Із пачки жовто-синьої,
змордованої, небентежної.
Абрикосовий шлак
Вдивляюсь у Нікополь, і мені хочеться знайти в його розляпаному вигляді якусь згадку, хоч маленький контур Микитиного Рогу...
Борис Антоненко-Давидович, Там, де тіні забутих днів, 1927р.
І здавалося б – якісь там новітні містечка, згаслі індустріальні гіганти, з яких стирчать слизькі від налиплого бруду труби, розстилаються загиджені палісадники, тісняться запльовані чорно-білими ошурками насіння двори, лавки у парках риплять своїми поламаними ребрами, дахи напівпрогнилих хат сіро шкіряться зубчастим шифером, лишають руді сліди на світлих штанях та футболках іржаві гвинтики лавок, опори гойдалок, шарудять на вітру використані пластикові стаканчики, тріщать під ногами биті зелені пляшки, сонячні жовті мініавтобусики життєрадісно скачуть на вибоїнах, дороги, шляхи – це взагалі окрема тема цих місць;
Наша міліція нас береже
В нашій країні заведено боятися своїх охоронців. Нашу міліцію, яка нас береже. Це ненормально для нашого народу, але для нашої (себто насправді чужої) країни це цілком. В нашій країні нам не тільки люб’язно дозволено жити і не гавкати, а можна навіть тихцем вважати її таки своєю і чисто для сміху мріяти про своє в ній панування – чим би хахли, мовляв, не тішились…
Такі сумні реалії, аж такі сумні, що аж нереальні, дісталися нам у спадок від великої Расєї, родіни сланоф і кагебістів у цивільному. Я не надто люблю каву. Але дуже люблю її запах. Ми стоїмо у великій залі з картонними стаканчиками дорогезної вокзальної кави. Десь тут, поряд з нами, ходять вони. Не слони, на жаль. Для нас це вже ранок, а для когось – іще глупа ніч, але вони уже готові. Ми допиваємо запашну (таки запашну) каву з коньяком і їдемо на Майдан.
To Live in Wales
Peter Finch
I
I
давно обридле вічне мурмотіння
з тих Ділан-Томасівських ЕЗОПеревтілень
в численних розмаїтих маскуваннях.
У Вельсі жити - це постійно бути
годованим тимсамими словами
разів по шість найменше кожен тиждень,
- Це бути геть задовбаним отими
балакунами-мрійниками з Вельсу,
що геть кудлаті й вічно сіро вбрані.
Демократія
Демократія –
це брязкіт на порозі
приблизно десь о сьомій ранку
й тобі відомо, - це прийшов молочник.
В неділю рано, як могли ми
із нашими дружинами ще спати
кому ж то було грюкати у двері
як не поліції таємній зі Шрузбері.
/ На індустріальних теренах з мішаним населенням /
«Виростали мої квіти,
Мої добрі діти...»
Т. Шевченко
Березневий похмурий ранок.
Скляний спустошений погляд,
Посірілих облич пергамент...
Розкуривши цигарку останню,
Дві неповнолітні повії
Сунуть вулицею безтямно.
Де ви, юнацькі мрії?!
1997
Народе мій!
Народе мій! Як часто...
до Тебе лютою ненавистю палаю!
Н і к о л и н е н а в ч у с я, знаю,
не зможу я... сприймати філософськи
невігласів Твоїх байдужість войовничу
- рабів безпам’ятних,
що наплодив Ти
безліч.
7501 /1993/
Чи прокинетесь?
Сотні, тисячі ходячих шлунків..,
Живете без віри, без мети.
Чи прокинетесь коли, нарешті,
Перед тим, як в безвість відійти?!
7501 /1993 /
Scent saver

Закінчується епоха Риб. Шалена, темна, фанатична, облудна епоха. На білій «Таврії», що їхала перед нами, значок, що позначає цю примару, почвару, оману, цю непереможну міць релігійної твердолобости, цю зашореність, цю химеру Залежности, Улягання і Пригноблення. Схематична синя рибка, а в ній, як матрьошка, така ж, тільки червона. Велика холодна риба риба з’їла гарячу сонячну рибинку. Або так – до розсудливої рибини прилипла нахабна і запальна прилипала. Або ще інакше – маленька рибка з палким серцем витворила навколо себе силою почуттів Великого Холодного Друга. Як би там не було, «Таврії» поступово зникають як вид, а з ними і рибні ознаки.
Cardiff’s Arms Park
Alan Rees
Варто почути як
десь тисяч 60 Валлійців разом,
без репетицій, так природно,
в три голоси гармонію співають.
І в той же час на полі в реґбі
Валлійські справжні велетні змагають,
- тоді ти точно знаєш, що ніколи
Анґлійцями ці хлопці не були.
Так, змінюється мова ..,
та серця Кимрійські - не змінити.
------------------------------
Найшла коса на камінь
От, панове, і відбулося. Закінчилися виснажливі передвиборчі місяці, коли вдома вся квартира завалена газетами, бо чоловік кожного дня на наметі, на морозі – по базарах, зупинках, біля маркетів – вигадує нові і нові заохочувальні слова, аби люди брали газети і – читали, щоби вибори таки сталися за наявности вибору; а ці домовляння за те, де зберігати намет, але найбільше нервів – в надії достукатися до – патріотів-таки, вони ж такими себе позиціонують і зі стежки ніби не сходили, але в цю виборчу кампанію потомилися, у кого спина, у кого зуби, у кого робота (або страх її втратити), у кого ремонти, у кого ще якісь душевні драми – агов, де ви?
Роздуми в агітнаметі
До 5-річчя Майдану
Зараз дуже модним стало лаяти Майдан. Причому в цій справі можна тренувати мозок без обмежень, вправляючись в ориґінальності думки і форми. Месіджів всього два – «от бачите, до чого довів ваш Майдан» та «от бачите, як нас зрадили», а ідея насправді одна – скільки б ми не билися безмовними рибами, лід не трісне, ріка не оживе.
Українське суспільство стоїть на роздоріжжі. Старий спосіб життя з його авторитарними ідеолоґіями вичерпав себе, тим більше, що в умовах тотальної демократизації (демо-кретинізації, або демоно-кратизації, як Вам більше до вподоби), про яку ми забули в останні десяти-, а то і століття, видається уже неможливим спинити – не розвій демократичної свободи, а – анархію, примітивну боротьбу за життя. За нав’язаної «демократії» треба думати категоріями на позір вселюдськими, як-то: антирасизм, антифашизм тощо. Один німець (зараз в Німеччині намарно про національності не згадують взагалі) якось сказав мені: «Die Welt wechst zusammen, und das ist normal /світ зростається докупи, і це є нормальним/». В Україні демократія деформується до карикатурних форм завдяки двом важливим чинникам: по-перше, вона привнесена ззовні, а не виплекана виром своїх власних надбань; по-друге, вона насаджується насильницьки (парадокс!), всупереч здоровим інстинктам самозбереження.
Любов не обов'язкова – але почуття обов'язку обов'язкове
Той, хто не любить своєї країни, нічого любити не може.
Джордж Гордон Байрон
Джордж Гордон Байрон
Днями в провінційному Нікополі сталася неприємна подія – двері молодіжної організації «Січ» зачинилися, точніше, їх зачинили. А ще точніше – вставили інший замок, та повісили зовні ще один. Для більшої безпеки. Сприяли цьому місцеві можновладці, які, як завжди, діють згідно з буквою закону. Тобто – на все знаходять формальні відмовки, адже закон, як відомо – що дишло… Ця ситуація стала новим поштовхом до роздумів про нашу подальшу долю як народу та як держави. Народу, який плює в дідівські криниці. Держави, в якій панує свавілля проти титульної нації.
18 років незалежної України. Виросла, закінчила школи та поступила у вузи молодь, яка народилася у самостійній державі. Нове покоління, яке живе одночасно за законами старого та нового суспільства. Ми навчилися грати в боулінг, вештатися по нічних клубах, поголовно курити, розмовляти матом в автобусах та магазинах, ми королеви сайтів знайомств та королі крутих розбірок. Ми знаємо, що зі старшими краще говорити на «ти», а з дітьми – криком; ми звинувачуємо у всьому погану владу і їздимо на оплачувані нею ж мітинги; ми віримо, що цнота – це смішно; ми впевнені, що змішані шлюби дуже цікаві та навіть корисні; ми співаємо «А сечку жрите, мусора, сами», весело кидаючи на дороги головних вулиць наших міст обгортки з-під морозива та порожні пивні пляшки; ми спокійно реагуємо на малолітніх наркоманів, що безтурботно дихають клеєм посеред міста… А головне, ми знаходимо собі виправдання для всього. Бо ми нове, вільне покоління.
"Ви нас не отравите!"
Тільки
про серце своє б не забуть
в цю небезпечну заплутану осінь.
А я знов невзмозі,
жаліюся досі,
та досить –
і далі ще ж є якась путь.
Далі ще ж мабуть нап'юся сповна
з різних криниць, і тебе ж ще зустріну,
до того ж – не кину,
хай в що я полину,
хай скільки б отак не сиділа сама,
і безліч питань...
в цю небезпечну заплутану осінь.
А я знов невзмозі,
жаліюся досі,
та досить –
і далі ще ж є якась путь.
Далі ще ж мабуть нап'юся сповна
з різних криниць, і тебе ж ще зустріну,
до того ж – не кину,
хай в що я полину,
хай скільки б отак не сиділа сама,
і безліч питань...
Підписатися на:
Дописи (Atom)





