~ чи був той дім ~

1.
чи був той дім, бездонний і важкий,
що на краю густого лісу
зростав із чорної, як ніч без сновидінь,
землі?

кричала зелень, кожен лист
був птахою, з духоти напростець
викочувалася сліпуча повня

і дерев'яні пси,
і білий сад,
і порцелянові поруччя
не дихали і не хитались,
як завжди, а пагорби,
порослі лебединими піснями,
стекли у ріку

2.
над ранок
ліс заокруглився
і впав у ріку спілим кавуном

3.
на дошках і на шафах
лежали пасмуги медових митей – 
таких медових, що маленька пані
відпустила сірі вилиці
і сірі передпліччя
старого дому

її коханець в білому
даремно не почув,
як поза хащами, у букових
осяйних галереях,
озвались жовни

4.
– чи ти прийдеш,
як висохне молочна повня
і як цупкою синявою
виповняться сливи?

– як вийдуть лопухи із берегів,
і як черешневе пагілля
вигойдає янтареву пору,
я виросту поміж стеблин

5.
надвечір
ліс посинів і упав
на схили сутінків
горохом,
а дерев'яні пси
просились до комину

Таврія

я бачив, як пливла верба мов згуба,
як дрібно бгався ранок під вербою,
як виростали парослі рахманно
і як із парослей випростувався сад

а ти не бачила, моя нічна і глупа,
а ти ще снила білим сухостоєм,
і розливалася впокоєним лиманом,
а я мовчав і я слова німі тесав

ген-ген шуміли овиди пінливо,
і ти шуміла – повідь, падь і злива,
і спала, та вже дихала відпливом
твоя мов ятір сплутана коса

Тепер

любов любов
устюччя крише в горло,
з-між ребер
пнеться пишна лобода

але облиш тривоги, все одно
не втримати ясмин при брамі,
не витримати мідяниць опішних

мені засмага при твоїх
непогрішимих остроколах
паде на спину пасмами
                     ~
з любови ядом налилася шкіра
гірчить як на столі забута бринза

коли ти кратер темний і безмовний
коли я темна і бучна басоля

корови на рогах хитають хронос
корів хитають грицики із хроном

Пані Ох

                          О.Х.-Білій, чайці

біла пані прозора як лід.
молоко розлилá по столі́.
– все на світі маліє, – каже вона, –
все на світі міліє, тільки ріка
прибуває

а буває, приходить вечірній гість,
розганяє кубло вітрів,
– я ненадовго, – каже, – лише
гори тобі покажу

витрясає з вилог фіолетовий мул,
– обережно, – сердиться пані, – 
то ж не мул, а торішні качки!
оббирає йому з передпліч
і мочає у молоко
переспілі брунатні облáки

а буває, розчахує вікна
із зеленим хрускотом – 
дзень! – уривається погляд і котить
у чавунному череві ночі.
розійшлися тополі, ріка
уляглася в русалчин яр:
ні-те-лень.
лише чайка
замість місяця терпко біліє

і тоді виростає пагорб
і проз вікна п'яні як брага
вирушає до Май-гори

Гайдамацький шлях

ні бодян, ні цитрини, ні біле шиття.
ти німуєш у ніч своїм обрисом гострим.
ніч хапає за фари і сиплеться просом.
упускаєш мене – я пливу до межі,
там де скло утинає відбитки нестям
і засмоктує тіні зелені чужі

запиши мене в ноти свої запашні.
я сновида. я – коло навколо двобою.
он жарина під снігом. он грудень сувоєм
розгортається з лісу і наново в ліс.
тільки сосни незмигні тепер впорожні – 
ми проїдемо, глиця попадає вниз

Магомет

То як же тепер – так і будемо?
Нам віхті на голову падають – 
це сиплеться наше опудало,
це спокій стікає досадою

Долоні нам липнуть оплутані,
а лиця сіріють і гостряться,
а душі нам стигнуть і сердяться,
і душно нам півзабутими

А ніч по-татарськи сюркає,
стеле хустину з монетами.
І страшно мені цуркою,
коли ти ідеш магометом

І млосно мені у руках твоїх,
спина твоя – арфа з каменя,
впустиш мене – плаваю,
зловиш мене – зранену

Лізуть з підлоги привиди – 
край їм подоли килимом.
Я буду тебе щасливити,
а ти на це кажеш – неволити

Трудівники моря

                 батькові, не лише моєму

трудівники моря солоні й іржаві,
море під ними тріщить і висне,
море тріщить по швах, а мислі
шерхлі й жилаві

десь на обрії пальцями труби
мацають небу лискучі жовна,
і так стає над водами жовто,
так стає любо

трудівники моря сміються, чалапають,
сміх розвішаний, а їх не видко,
ти встаєш від них – біла лебідка
з лускатими лапами

ти устаєш од них струнко і тонко,
шворки сміху мотаєш на горло,
море густе, а луна горне
світ в ополонку

трудівники моря б'ють по халявах,
коли ти, пташка, плетеш гнізда
в рожевих каменях, сичиш зміїсто
на море діряве

де ви, статні, мужні, добротні,
вже ні сміхом не сіє ні журом,
у халявах зотліли амури
напередодні

Какао

втома гусне у склянці какао,
втома грає бровами линялими.
ось – зловилася осінь в отаву,
що її тяли ми

глипає з денця руда кіптява.
знаєш, що маю я на увазі?
що зимувати нам не на часі
так нелукаво

Танці бабиного літа

ну то й що –
не втрапляєш нині.
на дроти нанизані ноти
перестиглих німих ліхтарень –
от і вся тобі музика, пташко

повилася у плач розкішний –
плач крилатий, лункий, по литки.
танцюватимеш бабине літо,
по-циганськи подолом вихатимеш:
отака твоя музика – стогін
ринв і литавра повні.

– не лишай мене цеї осені
у простиглій віконній повені

~ буде осінь, мулка і тьмава ~

буде осінь, мулка і тьмава,
з сімома кудлатими псами
по стерні виходжати павою

будуть в'язи нестямні, нечесані,
і опілля, до них прив'язані,
будуть бити сірими плесами

і жар-птиця, настрашена гуркотом,
зроне пір'я, устромить тополями,
і прикинеться вбогою куркою

                     -

хочеш, я тобі буду осінню –
не намарне ж осикою хльоскала
по плечах надокучним осам,

не намарне ж тумани сіяла
тайкома по степах голомозих

там, де ти причаївся вирієм,
там, де ти причаївся березнем,
стану з вереснем, стану осінню,
по стерні виходжатиму босою

заМОРЕні

автобус пащею черпнув повітря копчене,
ворушать абрикосини пагіллям скорченим

зависли жовті пси над жовтими курганами,
прийди в сорочці жовтій, невблаганний мій

приплинь до мене, мій захланний, стругами
і будь мені, як перше, мужем, другом

допоки літо захлинає білим золотом,
допоки море п'є по краплі нашу молодість

ожиновою стумою заморені,
і Віз збирає тіні наші зворами

~ на тому березі ~

на тому березі (він далеко)
за синіми водами (густо-зеленими)
дрімають на лапах повільні леви
квилять сирени

на цьому березі горічеревому
мовчить при кручі моя хатина
дрижать в ярузі маслини мрева
в ранковій піні

я провидиця очі світяться
світло скрапує леви покотом
хто розрає вголубить вилиці
аж до лоскоту

тут при кручі хатина зойкає
сизим шерехом настовбурчена
там сирени руді як сойки і
надокучливі

я віщунка (вирятуй! висмикни!)
простягнись кудлатими гривами
доки жар будяків іклистих
зблід за зливою

До липня

надвечір
оклякло повітря липове
надвечір липи світили листям
із моря пахне срібними рибами
а ми безборонні такі
розхристані

з моря пахне надвечір печерами
білою глиною мнеться овид
а ми з тобою
іще не вечеряли
а ми очужілі
пугукаєм совами

липи пливуть
тонуть на овиді
мнеться тиша
біла мережана
ми з тобою
за тім'я зловлені
ми прямовисні
збринілі
без решти ми

~ якби я була бразилійкою ~

якби я була бразилійкою
з гранатовими зіницями
я збурювала би ранки
твої виноградні ранки

я б густо сміялася повінню
об'юшувала тебе лавою
у гриві моїй брунатній
роїлись би знади хижі

та ми живемо у хижі
не чути плачу кастаньєти
біліють мої плесна
на шиї твоїй засмаглій

литки у мене пологі
смокви куняють в серпанку
хижа наша укрита
кіс моїх різнотрав'ям

Альпень

ти був, як завжди, зелений,
зелено сміявся, пах тисом,
кудлато стрясав головою –
ти пах ворухким туманом,
сідлав осоружні хвилі,
тягав їх за сиві гриви,
розпатлані і розпусні

до тебе тулила груди,
тебе цілувала злива

і я собі прагла долі,
своїх б'ючких буревіїв –
і пахнути мулом, камінням,
що річка жене в долини –
жона твоя річка бездомна
мутиться і сходить з колій

нащо мені твої шали
Альпи твої рогаті
тиси мої мокнуть
і тонуть і тануть тануть

щоби тобі наснитись
збіса зелено і вогко,
щоби тебе пойняти
всегамівним мохом

~ як повня потече ~

Як повня потече безмовним морем,
як залоскоче ніч густим єдвабом,
– прийди

Полуденна юга ліпила з мене глека –
із глиці, глини синьої і синьої
води

Я дудоню солоними вітрами,
вохристий серпень сиплеться між пальці,
пече

Як зоряні хвости розвіють спеку,
як гори видихатимуть лисиць рудих
з печер

– прийди, прийди, німуй мене і повни,
як повня потече, течи, тамуй

– розбий мене, – благає тиша човен,
розбий цю ніч і цю вогку ману,

як краби колисатимуть сивини
досвітніх вод

– устигни виліпити власноруч до днини
моє єство.

Олена

у горлі у нього живе птаха
може горлиця може пугач

птаха тиха не б'ється не плаче
пір'я вмащене в чорну тугу

тільки дзьобом по горлу як цвяхом
і твердне борлак і стає гарячим
  
                                                        – 
  
за ним невідступно вітер печальний
вітер ридма ридає виє

птаху хоче свою наречену
вітер йому треться об шию

він піднімає комір безжально
криє ховає свою Олену

~ ти міг би ~

ти міг би
ловити в леті
пальці мої
прозорі

шкіра моя тужить
за дотиком твоїм
дуже

тільки молю, серденьку,
– коли туманію долом,
сій на мене лелітки
– я буду бачити зорі

лиш пам'ятай, мій пане,
руки мої-билини
коси весняносвіжі
пальці прозороп'яні

~ о як ти пахнеш, леле ~

О як ти пахнеш, леле, як ти пахнеш!

Як ти пахтиш нецідженим теплом!

І місяць сходить свіжим молоком

у нехвильовану пітьму кімнати,

і ти пливеш по гирлах і заплавах,

загравами юшить загусла хлань –

а ти, а ти обаполи мовчань,

а ти опівночі лелієш квітку тьмаву.

Я – твоя падь, твоє лунке позліття,

ти ввесь – борлак, ти ввесь – гіркавий дим!..

І сходить місяць соком молодим,

і солодом цілує верховіття.

Сварка

і тоді полетіло начиння
(чудова глиняна мисочка
з зеленим розписом, біжова
– ущент її та терпіння!)
залишилась тоненька рисочка
цівочка вином діжковим

кішка зорить очиськами
зграї уламків хихочуть
в'ються плющами здогади
нашорошились вітриська
(в синьому передноччі)
кошлатились наші спогади

і тоді розлетілись зграйки
крученята й круки дорослі
зупинили вазонки танці
(сердешні сердечні лушпайки)
– досить! годі! шаленці коханці –
мов уперше насторч наосліп