Вруна

Дарма, що курган поріс бузком – 
його торішні чортополохи
вростають глибше,
ніж чорний свист акацій

Мамо,
чи гуде світ за курганом
так само, як і коло нього?

Бо на кам'яному колодязі
сидить фазаниха,
така ж тиха і горда,
а маки тепер солодші,
ніж будь-коли,
і ріка тепер не водами,
а пряними травами,
і прощає, все прощає

Сиділо в полі
три білих голубки,
а поле під ними качалося,
райдугу засвітили – 
від кургану аж попід ті вогні,
що звідси здаються зграєю
звиклих снив

У зеленій сукні гуляю,
і весна довкола зелена-зелена – 
чи побачиш мене?

Чавунні сови поселилися на горищі,
де, певно ж, ростуть і цибаті дощі,
й молочне забуття – 
корінням уверх;
а як вечір удається особливо славним,
скидають на садок
дзвінку росу

Отоді лягає море,
як позолота на вечірніх ластівок,
гіркавим евкаліптовим віком – 
чи тримаєш його за вруна?

Пані Ох

                          О.Х.-Білій, чайці

біла пані прозора як лід.
молоко розлилá по столі́.
– все на світі маліє, – каже вона, –
все на світі міліє, тільки ріка
прибуває

а буває, приходить вечірній гість,
розганяє кубло вітрів,
– я ненадовго, – каже, – лише
гори тобі покажу

витрясає з вилог фіолетовий мул,
– обережно, – сердиться пані, – 
то ж не мул, а торішні качки!
оббирає йому з передпліч
і мочає у молоко
переспілі брунатні облáки

а буває, розчахує вікна
із зеленим хрускотом – 
дзень! – уривається погляд і котить
у чавунному череві ночі.
розійшлися тополі, ріка
уляглася в русалчин яр:
ні-те-лень.
лише чайка
замість місяця терпко біліє

і тоді виростає пагорб
і проз вікна п'яні як брага
вирушає до Май-гори

Новий Львів

І приходиш у сутінь знов,
наче спомин, зеленим тигром,
і ковтаєш моє вікно,
крізь яке ти мене давно
викрав.

І приходиш посеред дня,
як зрадливі вологі брості
шелестять тобі навмання,
а холодні щавлі повнять
постіль.

У малиновій хащі стих
білий усміх і білий спокій,
як тоді ти мене гостив
і втирав мені від роси
щоки.

А під стріхою, в густині
повнотілих пахучих тіней
плакав сум в голубій свитині,
і ставали тіні тісні й
сині.

І коли ти приходиш знов
і приносиш червоні груші,
кожна груша паде на дно,
кожен рух устає снопом
дужим.

А в'язати снопи мені,
бо в малиновім затінку – мати,
де при теплій і шерхлій стіні
зеленющо горить у півсні
м'ята.

~ так земля відступає ~

Так земля відступає і знову маячить на прузі,
сині смуги драґлисті, з них світла – вода чи обман – 
не вгадаєш, не стишиш ходи, а хлопчата безвусі
пропливуть між сітьми, попливуть собі в океан.

А за ними дядьки, а за ними діди і мужчини,
а чорнóта землі підступає під горло, і все ж
їм немає початку й кінця, і немає їм меж.

Виринає і тоне коса, і на жур тополиний
накладає зелені стібки безгомінна весна,
а Перуниця помежи вільхи іде мовчазна.

Інґмару Берґману

Мила моя Анріето, завтра гіллям тополі
фйорди твої розчешуть, де ти синієш гірко,
схили твої умліють, де твої мілі голі,
де твої шпилі білі і схлип кватирки.

Буде тиша. Настане тиша така безсніжна,
аж молочай розтулить тихі долоні знову,
чутно буде і чудно, як димарями дишуть
золотоокі оселі та суплять брови.

Тільки не плач, не снігом і не ліхтарним світлом
буде ревти січень, буде сікти звично
роєм зірок схололих, що повисають у вітах
проти твоєї мансарди шиттям суничним.

А навесні, заледве, мила моя Анріето,
з вікон руками сягаєш, в білій легкій сорочці,
миють тобі підлоги з шафи скляні скелети,
в банках дзвенять суниці у власнім соці.

Горобинова пісня

                                                                       бабусі

Сьогодні впала паморозь. Навспак
тече у межибрів'я білий всесвіт,
рань вурдиться і падає у безвість,
зима лягає шовком на вуста
і мовкне у драґлистім безнебессі.

Така пора. Пора збирати хмиз
навколо підошов бентежних в'язів,
старі палити образи й образи –
чи од борвію затуляти їх грудьми
і цілувати потайки щоразу.

Десь ми пішли багнистим манівцем
із жовтокрилим лоскотом насподі,
де час, камінний гість, кармінний злодій,
твої ховає шию і лице,
твої зриває кинуті мелодії.

~ маки маки ~

маки мамо маки маки
снива кубляться молочні
у степах ячать жар-птиці
проти ночі

знову повня білолиця
носить зерня зерня ронить
повня червінь сіє заки
не схолоне

і гойдаються опілля
і накочуються зела
і випручується сила
невесела

маки маки мамо маки!
у степах ячать жар-птиці
студеніють темні води
у криницях

повня сіє вовкулаків
снива кубляться молочні
– де іще шукати змислів
проти ночі

рраз! накочуються зела
два! під горло вперто німо
три – стають незмигні стебла
за дверима

Окуляри

І світ наскрізь
гарячий і в'язкий,
як топлений ірис –
крізь янтареві скельця
окулярів.

І кручі
котяться горіхами
під ноги, і небо
застигає патокою
у волоссі спілім.

Колись
мені робила мати
такий смаколик –
клейкий та янтаревий –
з горіхів, печива
й ірису.

Колись
мені ставало сили
клясти цей світ
і вимагати
світла.

Укотре
приймаю жінку на осонні
за матір,
що йде з нічної зміни
додому спати.

~ чорна тополя сивіє ~

чорна тополя сивіє
місто круг неї змієм
площа навколо птахою
змахує ніччю, змахує

можна і не жалітися
вгоїти можна віти ці
стиха у туях по груди
всохнути 
межи люди

~ нині ранок білий-білий ~

                  Вітомирові Білєрі

Нині ранок білий-білий, 
білобровий ранок плиє 
між полив'яні тополі

Нині сонце сивовусе 
п'є горіхову наливку
з глиняних долонь землі

Ось тобі полотна степу,
вощані дороги в ирій – 
ось тобі весна у льолі

Плий і ти половим небом,
за рікою, по прожилках,
у солом'яній імлі

Плинь і ти, трисутній нині,
дихай ясноясенево,
смійся ясноясенево 
у світи

Замість трембіт

                        …і сплітались з плачем сумної трембіти,

            що все ознайомляла далекі гори про смерть…

                                                             Михайло Коцюбинський

мамо,
мені під ноги всівся пес,
забарвлений під мокко,
насторожѝв медові вуха
і до небес завив,
послухай,

мамо,
і рівно половина 
викотилась місяця
брунатно-зеленавого,

хапливим кроком
постать біля банкомату
зірвалась з місця,
зіщулилась,
зашаруділа чеком,

а пес 
світився чистим янтарем
і вив безтямно,
і кришились мекки,

мамо!
який янтарний світ:
у стумі ліхтарів коньяк 
і псові мокрі очі.

зухвало-гожа ніч
і пес

замість трембіт

~ іще ніколи не було такої твані ~

Іще ніколи не було такої твані, 
таких громів, дощів і ґумових доріг,
і ще ніколи не було так тихо,
так тужно, так пташливо, 
так абрикосо-черешнево
     і так беззастережно жаль,
     і так неоковирно щемно,
     так дико дивно,
і не було таких вітрів ніколи, 
і так ніколи не світились очі,
     так ясно бачу їхню позаземність
     їхнє земне тепло