Наша міліція нас береже

     В нашій країні заведено боятися своїх охоронців. Нашу міліцію, яка нас береже. Це ненормально для нашого народу, але для нашої (себто насправді чужої) країни це цілком. В нашій країні нам не тільки люб’язно дозволено жити і не гавкати, а можна навіть тихцем вважати її таки своєю і чисто для сміху мріяти про своє в ній панування – чим би хахли, мовляв, не тішились…

     Такі сумні реалії, аж такі сумні, що аж нереальні, дісталися нам у спадок від великої Расєї, родіни сланоф і кагебістів у цивільному. Я не надто люблю каву. Але дуже люблю її запах. Ми стоїмо у великій залі з картонними стаканчиками дорогезної вокзальної кави. Десь тут, поряд з нами, ходять вони. Не слони, на жаль. Для нас це вже ранок, а для когось – іще глупа ніч, але вони уже готові. Ми допиваємо запашну (таки запашну) каву з коньяком і їдемо на Майдан.

Scent saver

Закінчується епоха Риб. Шалена, темна, фанатична, облудна епоха. На білій «Таврії», що їхала перед нами, значок, що позначає цю примару, почвару, оману, цю непереможну міць релігійної твердолобости, цю зашореність, цю химеру Залежности, Улягання і Пригноблення. Схематична синя рибка, а в ній, як матрьошка, така ж, тільки червона. Велика холодна риба риба з’їла гарячу сонячну рибинку. Або так – до розсудливої рибини прилипла нахабна і запальна прилипала. Або ще інакше – маленька рибка з палким серцем витворила навколо себе силою почуттів Великого Холодного Друга. Як би там не було, «Таврії» поступово зникають як вид, а з ними і рибні ознаки.

Найшла коса на камінь

От, панове, і відбулося. Закінчилися виснажливі передвиборчі місяці, коли вдома вся квартира завалена газетами, бо чоловік кожного дня на наметі, на морозі – по базарах, зупинках, біля маркетів – вигадує нові і нові заохочувальні слова, аби люди брали газети і – читали, щоби вибори таки сталися за наявности вибору; а ці домовляння за те, де зберігати намет, але найбільше нервів – в надії достукатися до – патріотів-таки, вони ж такими себе позиціонують і зі стежки ніби не сходили, але в цю виборчу кампанію потомилися, у кого спина, у кого зуби, у кого робота (або страх її втратити), у кого ремонти, у кого ще якісь душевні драми – агов, де ви?

Роздуми в агітнаметі

До 5-річчя Майдану

Зараз дуже модним стало лаяти Майдан. Причому в цій справі можна тренувати мозок без обмежень, вправляючись в ориґінальності думки і форми. Месіджів всього два – «от бачите, до чого довів ваш Майдан» та «от бачите, як нас зрадили», а ідея насправді одна – скільки б ми не билися безмовними рибами, лід не трісне, ріка не оживе.

Українське суспільство стоїть на роздоріжжі. Старий спосіб життя з його авторитарними ідеолоґіями вичерпав себе, тим більше, що в умовах тотальної демократизації (демо-кретинізації, або демоно-кратизації, як Вам більше до вподоби), про яку ми забули в останні десяти-, а то і століття, видається уже неможливим спинити – не розвій демократичної свободи, а – анархію, примітивну боротьбу за життя. За нав’язаної «демократії» треба думати категоріями на позір вселюдськими, як-то: антирасизм, антифашизм тощо. Один німець (зараз в Німеччині намарно про національності не згадують взагалі) якось сказав мені: «Die Welt wechst zusammen, und das ist normal /світ зростається докупи, і це є нормальним/». В Україні демократія деформується до карикатурних форм завдяки двом важливим чинникам: по-перше, вона привнесена ззовні, а не виплекана виром своїх власних надбань; по-друге, вона насаджується насильницьки (парадокс!), всупереч здоровим інстинктам самозбереження.  

Любов не обов'язкова – але почуття обов'язку обов'язкове

Той, хто не любить своєї країни, нічого любити не може.
Джордж Гордон Байрон

Днями в провінційному Нікополі сталася неприємна подія – двері молодіжної організації «Січ» зачинилися, точніше, їх зачинили. А ще точніше – вставили інший замок, та повісили зовні ще один. Для більшої безпеки. Сприяли цьому місцеві можновладці, які, як завжди, діють згідно з буквою закону. Тобто – на все знаходять формальні відмовки, адже закон, як відомо – що дишло… Ця ситуація стала новим поштовхом до роздумів про нашу подальшу долю як народу та як держави. Народу, який плює в дідівські криниці. Держави, в якій панує свавілля проти титульної нації.

18 років незалежної України. Виросла, закінчила школи та поступила у вузи молодь, яка народилася у самостійній державі. Нове покоління, яке живе одночасно за законами старого та нового суспільства. Ми навчилися грати в боулінг, вештатися по нічних клубах, поголовно курити, розмовляти матом в автобусах та магазинах, ми королеви сайтів знайомств та королі крутих розбірок. Ми знаємо, що зі старшими краще говорити на «ти», а з дітьми – криком; ми звинувачуємо у всьому погану владу і їздимо на оплачувані нею ж мітинги; ми віримо, що цнота – це смішно; ми впевнені, що змішані шлюби дуже цікаві та навіть корисні; ми співаємо «А сечку жрите, мусора, сами», весело кидаючи на дороги головних вулиць наших міст обгортки з-під морозива та порожні пивні пляшки; ми спокійно реагуємо на малолітніх наркоманів, що безтурботно дихають клеєм посеред міста… А головне, ми знаходимо собі виправдання для всього. Бо ми нове, вільне покоління.