Ностальгія

У мокрому місті, засіяному дощем,
зелені, як райські птахи, газони сну.
А небо ошатне й мале, мов камінний звук,
що плаче в камінне плече.

У мокрому місті по цеглі тече гора,
повзе соковитий мур, торохтить броня,
з неспілої аличі виростає на пнях
і вилицях жовта герань.

У мокрому місті горластих чорних троянд
немає у пам'яти весел, у веж – мети.
Ясмин йому море, плющ йому проводир,
а став яблуневий – євшан.

Новий Львів

І приходиш у сутінь знов,
наче спомин, зеленим тигром,
і ковтаєш моє вікно,
крізь яке ти мене давно
викрав.

І приходиш посеред дня,
як зрадливі вологі брості
шелестять тобі навмання,
а холодні щавлі повнять
постіль.

У малиновій хащі стих
білий усміх і білий спокій,
як тоді ти мене гостив
і втирав мені від роси
щоки.

А під стріхою, в густині
повнотілих пахучих тіней
плакав сум в голубій свитині,
і ставали тіні тісні й
сині.

І коли ти приходиш знов
і приносиш червоні груші,
кожна груша паде на дно,
кожен рух устає снопом
дужим.

А в'язати снопи мені,
бо в малиновім затінку – мати,
де при теплій і шерхлій стіні
зеленющо горить у півсні
м'ята.

~ ще ціла вічність до весни ~

ще ціла вічність до весни

ще снігу снігу на півроку

а ти стоїш не ступиш кроку

ненатло небо п'єш грудьми

ти ще хлоп'я тобі ятрить 

ця розборознена дорога

і жужіль в борознах і роги

молодика і синь і мідь

а вечір кутає хати

гойдає сутінь тепло дише

і пахне шерехата тиша

і мруже льди...

а у тебе пшеничний сміх

а у тóбі дзвенить Колядою

дивосвіт, дивокрай,

дивосніг!

...і пелехатим цуценям

твою правицю лизька грудень

і береже тебе од збуди

і гавка в морок навмання