~ балам-балам ~

Балам-балам,
гойдається стверділий день,
упало біле неслухняне світло
зі жмень

По кручі біг самотній та стрункий
ранковий ліс
і на краю знічев'я
у кручу вріс

Отак і час – 
гарячий як смола – 
закрапотить із розбуялих сосен
товстого скла

І соснами вросте попід поріг,
коли зорю рясну
недбало висипатиме зима
у бутлі сну

Вруна

Дарма, що курган поріс бузком – 
його торішні чортополохи
вростають глибше,
ніж чорний свист акацій

Мамо,
чи гуде світ за курганом
так само, як і коло нього?

Бо на кам'яному колодязі
сидить фазаниха,
така ж тиха і горда,
а маки тепер солодші,
ніж будь-коли,
і ріка тепер не водами,
а пряними травами,
і прощає, все прощає

Сиділо в полі
три білих голубки,
а поле під ними качалося,
райдугу засвітили – 
від кургану аж попід ті вогні,
що звідси здаються зграєю
звиклих снив

У зеленій сукні гуляю,
і весна довкола зелена-зелена – 
чи побачиш мене?

Чавунні сови поселилися на горищі,
де, певно ж, ростуть і цибаті дощі,
й молочне забуття – 
корінням уверх;
а як вечір удається особливо славним,
скидають на садок
дзвінку росу

Отоді лягає море,
як позолота на вечірніх ластівок,
гіркавим евкаліптовим віком – 
чи тримаєш його за вруна?

Солом'яна панна

ще один потяг з брунатним гуркотом
випорсне із пітьми – тої трухлявої пітьми,
що обіклала все довкола

на дерев'яний перон виходить,
чорні хлані минаючи,
Солом'яна панна

кажуть, то місяць скинув її, вощану,
з найглибших западин небового днища,
і тому її волосся таке схоже на
пір'їсті нічні хмарини,
а посмішка її така вільга

але вона ховає коси під капелюшок,
і губи ховає під капелюшок

кажуть, у неї нема лиця,
кажуть, її голівка – кукла
пшеничного хліба, а плесна її –
латаття

Тепер

любов любов
устюччя крише в горло,
з-між ребер
пнеться пишна лобода

але облиш тривоги, все одно
не втримати ясмин при брамі,
не витримати мідяниць опішних

мені засмага при твоїх
непогрішимих остроколах
паде на спину пасмами
                     ~
з любови ядом налилася шкіра
гірчить як на столі забута бринза

коли ти кратер темний і безмовний
коли я темна і бучна басоля

корови на рогах хитають хронос
корів хитають грицики із хроном

Пані Ох

                          О.Х.-Білій, чайці

біла пані прозора як лід.
молоко розлилá по столі́.
– все на світі маліє, – каже вона, –
все на світі міліє, тільки ріка
прибуває

а буває, приходить вечірній гість,
розганяє кубло вітрів,
– я ненадовго, – каже, – лише
гори тобі покажу

витрясає з вилог фіолетовий мул,
– обережно, – сердиться пані, – 
то ж не мул, а торішні качки!
оббирає йому з передпліч
і мочає у молоко
переспілі брунатні облáки

а буває, розчахує вікна
із зеленим хрускотом – 
дзень! – уривається погляд і котить
у чавунному череві ночі.
розійшлися тополі, ріка
уляглася в русалчин яр:
ні-те-лень.
лише чайка
замість місяця терпко біліє

і тоді виростає пагорб
і проз вікна п'яні як брага
вирушає до Май-гори

Дніпропетровськ stripped

намалюй мені скелі
але скелі такі, об які
моглося б убитись

намалюй мені хмарочоси
хай пірнають важко і жовто
під опалі повіки неба
хай лягають у твань щоками
і пливуть
і пливуть
німотні

і собі за ними ковзнути
в білі вирви у сірій днині
і черкати скронями скелі
здовж води
здовж зелених раків
розгортати небо і хвилі
упівподиху і тривати
аж допоки настане море
чорне Чорне настане море

і зісподу двори як пащі
кістяними губами тягнуть
шум туманів
хребти мостів
мушлю дзвону із острова
острів
змерзлі буди канатної траси
змерзлих любків у ржавій буді

і мене, із волоссям як вельоном
погамовану, рівну, загоєну
і пустельну як злітна смуга

~ ходять по небу хмари ~

ходять по небу хмари,
ходять над біле віття.
хмари питаються в'язів:
– де ваше птаство темне?
де ваше тужне птаство – 
чорним, чорним по сірому?

хмари у верб питають:
– де ваші теплі руна?
в синіх маслин звідують:
– чом ви уже не сині?
в'язи риплять біло,
грають тополі на дудах,
сиплеться в небо птаство,
жменями сиплеться дрібно

плаче дівиця-осінь,
плаче відданиця сива,
місяць тримає в долонях,
місяць – її осміх,
долоні її – перламутр – 
обрій черлений цідять

ходять по небу хмари,
синім вином налиті,
ходять тугі хмари,
ходять над біле віття.

~ коли небо відзеленіло ~

коли небо відзеленіло,
а калюжі на окрай смерку
поповзли і погасли тихо,
ліхтарі уп'ялись у мене

журавлино тягнули шиї,
у поділ надсадно чіплялись
жовтограючим горошинням,
реп'яхами голів опалих

не тривожте мене марно,
он хатини сільські котять
по чорнильній ріці ватри,
он сурмить у темряві потяг,
що із колій скочив у трави

~ коли у вазонках ~

коли у вазонках прибувало хоробрости
і вони сходили смолистим хересом,
коли між бурштиновим віттям
заплуталася вересклива синя птаха,
коли вода у ванні вистигла і стала срібною,
а вересень передощило,

вона зібгала пелени,
він зібрав гітару

і далі не дощило ні хересом, ні вереском,
але вона пірнала у зимну срібну купіль,
а він стояв і пив натще свій чай
з нарізаним кружальцем ранком

Крим (жовтень)

З тополь-мінаретів
течуть бузкові молитви,
зібганий степ підкидає плечима сонце,
сонце, марке і втомне, пливе в Тернопіль,
із Чорнопілля пливе у Тернопіль гливий,
там його будуть у ставі купати діви.

Мрії твої черлені, як райдерева,
снива твої чеканні і гостролиці.
Там, із тополь, витьохкує біле сумир'я,
твердне під ніч і висипається в ріки.

Вріжуться ріки в долоню, списами злетяться
до розшалілих зіниць із ущелин – ти знаєш,
але мовчиш і гуснеш, мовчиш і гуснеш.

Ох, поцілуй мене міцно й пекучо!
Сонцю лоскочуть воло далекі хащі.

Час скидати листя

тебе так тягнуть ці будівлі
у ніжно-персиковій шкаралущі –
рудавими своїми крівлями,
всіма своїми абрикосами,
які танцюють коло вікон,
своїм зеленкуватим склом
забитих ізсередини дверей веранд,
що ти не маєш змоги не кричати їм,
і світиш їм чолом
крізь темні плинні постаті містян
з машин, які везуть тебе
проз їхні груди

і тягнеш їх навзаєм,
цілуєш їм рожеві зморшки,
і спішно їм уста стуляєш
долонями, аби вони не сміли
– не жáлітися, жáлітись їм
пізно і не до смаку –
аби вони не сміли говорити
про задзеркалля,
про буття навиворіт,
і про тривку прозорість

позеленіле скло
змальовує усі личини долі,
коли себе у шибах розглядає
крізь падолист і мари голі
життя.

Царівна

дочасний жовтень розпашівся,
коли узрів її
(царівна перелітна, яка ховала
скроні у малинових поплітках),
і між тополями пройшовся
терпкий зелений шепіт,
а грушка зашарілася

безмисні жовті вівці
стрибали з мосту у налите небо,
як жовтень дихав –
просто губи в губи –
розпруженими голубими яблуками,
як пучками самими брав тополі
за тім'я і чіпляв їх
до повнотілих туг

заледве огорнуло днину
грушевою повстю,
маслини, що тихцем вплелись
в овечі косми і собі летіли,
заходилися опадати синьо
на чоло

царівна станула,
неначе й не було

Танці бабиного літа

ну то й що –
не втрапляєш нині.
на дроти нанизані ноти
перестиглих німих ліхтарень –
от і вся тобі музика, пташко

повилася у плач розкішний –
плач крилатий, лункий, по литки.
танцюватимеш бабине літо,
по-циганськи подолом вихатимеш:
отака твоя музика – стогін
ринв і литавра повні.

– не лишай мене цеї осені
у простиглій віконній повені

~ при краї ~

при краї,
де синь і білість
сплітаються вихрами,
глитають лопатями спеку,

де уривається
гаряча рінь,
зміяться тіні,
сухо стогне глиця,

я там ловлю вітри неспілі,
заманюю до рота білі зграї,

у тебе за плечима зяє цнота,
а у мені гуркочуть чорториї

і як віддати,
як себе стопити,
як по слідах твоїх услатися безкраєм
на березі скісного літа?

Пісня пересельців

загалом
це миле містечко
босоногі будинки на площах
понад річкою мружаться
ружі

і не важить чого спинився
тенісист із половим волоссям
і пощо розсипаються лунко
сірим бруком чорні
ворони

і яким вилискують лиском
жовті очі шпарких тер'єрів
і про що регочуться дзвони
тонкошиїх поштивих
кірх

пересельці тягнуть своєї
котять тугу по стерплих ружах
їх між брови цілує місяць
і обличчя їм верне
на схід

Дощ

Шепіт
синій-синій,
між вітами провалля глупі
гудуть бурдоном

З проваль
щебече мокре птаство,
і щебет ляскає калюжі,
стрибає по шовковій твані

Мені б
лягти навзнак,
сотати з неба цівки,
цілувати

О пташе!
понеси мене на крилах
у шепотливі брості,

у хлані,
де хвости птахів – комети,
пташині очі – зорі

Дзен

милий
а може
то океан гуде
а може 
то тривожно схлипують
темнаві днища

весь наш Чумацький Шлях
крихкий
неначе кришталева чаша
всі наші гострорисі чумаки
пропахлі сірими волами
жують шершаві сірі стебла

милий
а ми ж могли би
сидіти під сосною
цмулити вино
сяйливе і пахуче
як світанок

Mother Superior

мені здалося, 
ми вийшли з одних воріт, 
простоволосі, 
в зелених сукнях з білими вилогами, 
ішли навкіс у білу тишу,
ясминові невісти,
дрімотні наречені платанів,
що німували, як завжди,
здовж Майну

мені здалося, 
що вийшли із берегів річки,
що води набрякали і сходили, 
мов сонце, 
нам лопотіли пелени, як дикі гуси, 
оклякли горілиці площі,
а ми згубили десь свої 
платанові бовтиці

~ ми тут вже були ~

ми тут вже були – пам'ятаєш?

ходили по цих кучерявих водах

їли це сонце – скибками, з льодом

ми були тут коли, коли?

тримай мене, серце

тримай моє серце

як зерня

як зернятко

хай росте

мости навперейми зринають із маю

колишуть хвостами

як пави як кобри

травневе проміння гінке та ласе

як спокій

що витікає за обрій

між пліч розтікається

гук і зелень

і потяги сунуть хребтом

вирлоокі

Окуляри

І світ наскрізь
гарячий і в'язкий,
як топлений ірис –
крізь янтареві скельця
окулярів.

І кручі
котяться горіхами
під ноги, і небо
застигає патокою
у волоссі спілім.

Колись
мені робила мати
такий смаколик –
клейкий та янтаревий –
з горіхів, печива
й ірису.

Колись
мені ставало сили
клясти цей світ
і вимагати
світла.

Укотре
приймаю жінку на осонні
за матір,
що йде з нічної зміни
додому спати.