Шлях, що веде до води

татарин-блондин сховав у наплічник коран.
день іще спав. день іще тільки ріс.
у кріслі попереду втомний дені лаван
хрипко сміявся в безлюдді чорнявих кіс

юна його жюльєт колихка, немов
суна на ній, а не сукня – блага й бліда,
юна його жюльєт наче дзбан з вином,
наче маслини вогкі в густих садах

важно вростали у плюскіт малого дня
срібні тополі обіруч, коли дені
трепет сідлав і хвицав його, мов коня,
та осідлати ніяк не умів, не міг

був він сухий як степ і шамкий як рінь,
наче розсохла щогла просив огню.
море над ним повисло собі вгорі,
море сміялося: я тебе не впиню

~ по другій туди досягає сутінь ~

По другій туди досягає сутінь,
і вже ніколи аж до світання
на серпокрильцях ні сліз, ні маків,
а тільки шелест чорнявий чути;

в годину стомленого світила,
в осерді двору, як серед смути,
на хміль лягають діди нечутно,
яса лягає поздовж дозріла;

діди опішні, питають ночі,
а лиш по другій, заледве-ледве,
яса пахуча, як річка меду,
дідам у вусах рудих сокоче.

~ хвилями-зорями ~

Хвилями-зорями в розмаю,

Душею-облаком до Прави

Десь в світі є праги,

львови, кийови та відні,

далекі і безпотрібні –

для тутешнього раю