Стелла

                                           С.М. та всім її сестрам

Вечір синіє стрімко – ще на льоту.
Тихо нападали липи на тихе дно.
Їх загубив зелений тонкий пастух,
той, що його ти вщерть напоїла вином.

Їх загубив пастух і намарне звав – 
липи синішали, в липах склянів сміх.
Блідо лунав пастух, Стелло, а трава
гірко куницею слалась тобі до ніг.

~ білі птиці на чорному дереві ~

білі птиці на чорному дереві
гнуть тонке розхвильоване віття,
їхні крила тяжкі й нерушні,
в їхніх волах – блакитні повні

але села зовуть химерами
явори свої непрожиті,
а вербиці свої минущі
не зовуть голоси солоні

– де ви, птиці, такого білого
назбирали цупкого спокою?
ген по селах стоїть морок,
мов студений осінній крик

– ген по селах діди з вилами
і ненатла печаль тьохкає

покотилися повні угору
покотилися повні згори

Микитин Ріг

Тут зроду не пахло так буро і твердо,
немов оголилися знагла рудаві
штахети старої як світ залізниці
містянам під ноги, у димній забаві;

немовби лежали, поточені млою,
не шпали, а душі, блаженні й одверті,
і в'язи вростали у них поодинці,
і їм за ключиці тримались по троє

А зрана, у тиші, займались і гасли,
займались і начорно танули гуси,
а шпали юшили темнаво і масно
та іконописно гусли