~ хмари були плескаті ~

Хмари були плескаті, день насувався з ночі,
день насувався долі, наче всю ніч не спав – 
тільки одне багаття, сонне руде багаття
поміж беріз цибатих і швидкотілих трав.

Відсвіти не сочились, не зігрівали сіру
млість листопадну, хижу пізньоосінню млу.
Милий, скажи, наскільки, милий, скажи, чи дуже,
милий, скажи, чи треба сонця моєму чолу?

Чи може попід ранком, де височіють верби – 
верби іще зелені, верби уже важкі – 
може густіє промінь, може стримить у безвість
промінь навколосвітній з раненої душі?

Тихо. Неначе в журі, як ув осіннім лісі,
м'ятім осіннім лісі виструнчились на суд
білі кленові душі, сірі свічада буків – 
а їх поїла тиша гордих осінніх смут.

~ ідуть чоловіки у вогкий степ ~

ідуть чоловіки у вогкий степ,
у ранній степ, холошами у сині – 
збирати явори у чорні скрині,
збирати у кишені тло густе

а на тичинах сірих і глухих
ворушаться важкі зів'ялі вуха,
і мацають акації сторуко
розверзлі пасма сонної ріки

безгучно степ лягає горілиць,
чоловікам натрушуючи в комір
свої жнива урочі й нездвигомі,
своїх горластих і намарних птиць

а соняхи рябіють навдогін
у сині гори відчайдушних спин

~ а під цими вітами ~

а під цими ляскими вітами
виступають фазани з поклонами
і прокльонами одболілими
гатить близнами і плішинами
лихо.
а над коренями й окоренками
закосичена і загнуздана
глупа осінь зіходить сяєвом
горобиним дріб'язком плюскає
тихо.

~ ходять по небу хмари ~

ходять по небу хмари,
ходять над біле віття.
хмари питаються в'язів:
– де ваше птаство темне?
де ваше тужне птаство – 
чорним, чорним по сірому?

хмари у верб питають:
– де ваші теплі руна?
в синіх маслин звідують:
– чом ви уже не сині?
в'язи риплять біло,
грають тополі на дудах,
сиплеться в небо птаство,
жменями сиплеться дрібно

плаче дівиця-осінь,
плаче відданиця сива,
місяць тримає в долонях,
місяць – її осміх,
долоні її – перламутр – 
обрій черлений цідять

ходять по небу хмари,
синім вином налиті,
ходять тугі хмари,
ходять над біле віття.

Горобинова пісня

                                                                       бабусі

Сьогодні впала паморозь. Навспак
тече у межибрів'я білий всесвіт,
рань вурдиться і падає у безвість,
зима лягає шовком на вуста
і мовкне у драґлистім безнебессі.

Така пора. Пора збирати хмиз
навколо підошов бентежних в'язів,
старі палити образи й образи –
чи од борвію затуляти їх грудьми
і цілувати потайки щоразу.

Десь ми пішли багнистим манівцем
із жовтокрилим лоскотом насподі,
де час, камінний гість, кармінний злодій,
твої ховає шию і лице,
твої зриває кинуті мелодії.

En automne

зі своїх зашкарублих днів
раптом бачиш – пальці мов струни,
і по них білий струм суне –
восени

виступають з імли нараз
зсутенілі безкрилі брості –
то бездумна, бездомна осінь
ув анфас

а бездонна жага болить
гірчаками кострищ і ревищ,
а дерева
виступають з імли мимохідь

~ коли у вазонках ~

коли у вазонках прибувало хоробрости
і вони сходили смолистим хересом,
коли між бурштиновим віттям
заплуталася вересклива синя птаха,
коли вода у ванні вистигла і стала срібною,
а вересень передощило,

вона зібгала пелени,
він зібрав гітару

і далі не дощило ні хересом, ні вереском,
але вона пірнала у зимну срібну купіль,
а він стояв і пив натще свій чай
з нарізаним кружальцем ранком

Крим (жовтень)

З тополь-мінаретів
течуть бузкові молитви,
зібганий степ підкидає плечима сонце,
сонце, марке і втомне, пливе в Тернопіль,
із Чорнопілля пливе у Тернопіль гливий,
там його будуть у ставі купати діви.

Мрії твої черлені, як райдерева,
снива твої чеканні і гостролиці.
Там, із тополь, витьохкує біле сумир'я,
твердне під ніч і висипається в ріки.

Вріжуться ріки в долоню, списами злетяться
до розшалілих зіниць із ущелин – ти знаєш,
але мовчиш і гуснеш, мовчиш і гуснеш.

Ох, поцілуй мене міцно й пекучо!
Сонцю лоскочуть воло далекі хащі.

Час скидати листя

тебе так тягнуть ці будівлі
у ніжно-персиковій шкаралущі –
рудавими своїми крівлями,
всіма своїми абрикосами,
які танцюють коло вікон,
своїм зеленкуватим склом
забитих ізсередини дверей веранд,
що ти не маєш змоги не кричати їм,
і світиш їм чолом
крізь темні плинні постаті містян
з машин, які везуть тебе
проз їхні груди

і тягнеш їх навзаєм,
цілуєш їм рожеві зморшки,
і спішно їм уста стуляєш
долонями, аби вони не сміли
– не жáлітися, жáлітись їм
пізно і не до смаку –
аби вони не сміли говорити
про задзеркалля,
про буття навиворіт,
і про тривку прозорість

позеленіле скло
змальовує усі личини долі,
коли себе у шибах розглядає
крізь падолист і мари голі
життя.

Какао

втома гусне у склянці какао,
втома грає бровами линялими.
ось – зловилася осінь в отаву,
що її тяли ми

глипає з денця руда кіптява.
знаєш, що маю я на увазі?
що зимувати нам не на часі
так нелукаво

Царівна

дочасний жовтень розпашівся,
коли узрів її
(царівна перелітна, яка ховала
скроні у малинових поплітках),
і між тополями пройшовся
терпкий зелений шепіт,
а грушка зашарілася

безмисні жовті вівці
стрибали з мосту у налите небо,
як жовтень дихав –
просто губи в губи –
розпруженими голубими яблуками,
як пучками самими брав тополі
за тім'я і чіпляв їх
до повнотілих туг

заледве огорнуло днину
грушевою повстю,
маслини, що тихцем вплелись
в овечі косми і собі летіли,
заходилися опадати синьо
на чоло

царівна станула,
неначе й не було

Танці бабиного літа

ну то й що –
не втрапляєш нині.
на дроти нанизані ноти
перестиглих німих ліхтарень –
от і вся тобі музика, пташко

повилася у плач розкішний –
плач крилатий, лункий, по литки.
танцюватимеш бабине літо,
по-циганськи подолом вихатимеш:
отака твоя музика – стогін
ринв і литавра повні.

– не лишай мене цеї осені
у простиглій віконній повені

~ буде осінь, мулка і тьмава ~

буде осінь, мулка і тьмава,
з сімома кудлатими псами
по стерні виходжати павою

будуть в'язи нестямні, нечесані,
і опілля, до них прив'язані,
будуть бити сірими плесами

і жар-птиця, настрашена гуркотом,
зроне пір'я, устромить тополями,
і прикинеться вбогою куркою

                     -

хочеш, я тобі буду осінню –
не намарне ж осикою хльоскала
по плечах надокучним осам,

не намарне ж тумани сіяла
тайкома по степах голомозих

там, де ти причаївся вирієм,
там, де ти причаївся березнем,
стану з вереснем, стану осінню,
по стерні виходжатиму босою

~ осінь димами висмажена ~

осінь димами висмажена

листя прілого, карого,

думами осінь виснажена,

розкошлана, майже-опала

ще не дощило просіддю,

ще не куйовдило імлами,

що ж так, що ж так – босими

перед борвіями зимними?.. 

~ жовтню-жевжику ~

жовтню-жевжику, у вуста цілував
мене ранок спокусник легінь
муркотів біля скроні легіт
м'якокрило дрімав в головах

і дзвенів небовид дзбаном
лив гречаного меду проміння
жовтню-бахуре, май терпіння
приголуб падолистом кургани

а за мною стриміли чайки
фестивальні облаки й осики
жовтню-денді золотоликий!
всі серпанки зносив всі куфайки

~ уже не дивують свічками каштани ~

Уже не дивують свічками каштани
і марно чекати гучних перетворень
і марно марудитись маревом моря
і схрещувать пальці на гарну погоду

ми випили літо до днища до мулу
вже марно марудитись маревом моря
і вже не дивують свічками у жовтні
розквітлі каштани травневі історії

травневі надії весняні напнуті
уже забуваються стерті затихлі
вщухають мелодії сердиться море
бентежаться жовтні розчахують суті