Той, хто не любить своєї країни, нічого любити не може.
Джордж Гордон Байрон
Днями в провінційному Нікополі сталася неприємна подія – двері молодіжної організації «Січ» зачинилися, точніше, їх зачинили. А ще точніше – вставили інший замок, та повісили зовні ще один. Для більшої безпеки. Сприяли цьому місцеві можновладці, які, як завжди, діють згідно з буквою закону. Тобто – на все знаходять формальні відмовки, адже закон, як відомо – що дишло… Ця ситуація стала новим поштовхом до роздумів про нашу подальшу долю як народу та як держави. Народу, який плює в дідівські криниці. Держави, в якій панує свавілля проти титульної нації.
18 років незалежної України. Виросла, закінчила школи та поступила у вузи молодь, яка народилася у самостійній державі. Нове покоління, яке живе одночасно за законами старого та нового суспільства. Ми навчилися грати в боулінг, вештатися по нічних клубах, поголовно курити, розмовляти матом в автобусах та магазинах, ми королеви сайтів знайомств та королі крутих розбірок. Ми знаємо, що зі старшими краще говорити на «ти», а з дітьми – криком; ми звинувачуємо у всьому погану владу і їздимо на оплачувані нею ж мітинги; ми віримо, що цнота – це смішно; ми впевнені, що змішані шлюби дуже цікаві та навіть корисні; ми співаємо «А сечку жрите, мусора, сами», весело кидаючи на дороги головних вулиць наших міст обгортки з-під морозива та порожні пивні пляшки; ми спокійно реагуємо на малолітніх наркоманів, що безтурботно дихають клеєм посеред міста… А головне, ми знаходимо собі виправдання для всього. Бо ми нове, вільне покоління.
