En automne

зі своїх зашкарублих днів
раптом бачиш – пальці мов струни,
і по них білий струм суне –
восени

виступають з імли нараз
зсутенілі безкрилі брості –
то бездумна, бездомна осінь
ув анфас

а бездонна жага болить
гірчаками кострищ і ревищ,
а дерева
виступають з імли мимохідь

~ чи відпустиш мене тепер ~

             Де шукати мені долі кращої,
             Ніж земля, де лежать мої пращури?
                                                           
                                Б. Мозолевський

чи відпустиш мене тепер
із багряних і синіх змроків,
де степи розляглись на всі боки
аж до щік золотих озер

чи відкриєш мені колись
свою цноту, гірку і стиглу,
чи любити тебе я встигну?
озовись

озирнися з томливих снив,
де переліском з неба висне
то багряна, то синя тиша,
що леткий мироточить спів

де калатає півверби
сухозліттям посеред степу
й дотуляється гіллям літеплим
до губів

~ коли у вазонках ~

коли у вазонках прибувало хоробрости
і вони сходили смолистим хересом,
коли між бурштиновим віттям
заплуталася вересклива синя птаха,
коли вода у ванні вистигла і стала срібною,
а вересень передощило,

вона зібгала пелени,
він зібрав гітару

і далі не дощило ні хересом, ні вереском,
але вона пірнала у зимну срібну купіль,
а він стояв і пив натще свій чай
з нарізаним кружальцем ранком

Крим (жовтень)

З тополь-мінаретів
течуть бузкові молитви,
зібганий степ підкидає плечима сонце,
сонце, марке і втомне, пливе в Тернопіль,
із Чорнопілля пливе у Тернопіль гливий,
там його будуть у ставі купати діви.

Мрії твої черлені, як райдерева,
снива твої чеканні і гостролиці.
Там, із тополь, витьохкує біле сумир'я,
твердне під ніч і висипається в ріки.

Вріжуться ріки в долоню, списами злетяться
до розшалілих зіниць із ущелин – ти знаєш,
але мовчиш і гуснеш, мовчиш і гуснеш.

Ох, поцілуй мене міцно й пекучо!
Сонцю лоскочуть воло далекі хащі.

Час скидати листя

тебе так тягнуть ці будівлі
у ніжно-персиковій шкаралущі –
рудавими своїми крівлями,
всіма своїми абрикосами,
які танцюють коло вікон,
своїм зеленкуватим склом
забитих ізсередини дверей веранд,
що ти не маєш змоги не кричати їм,
і світиш їм чолом
крізь темні плинні постаті містян
з машин, які везуть тебе
проз їхні груди

і тягнеш їх навзаєм,
цілуєш їм рожеві зморшки,
і спішно їм уста стуляєш
долонями, аби вони не сміли
– не жáлітися, жáлітись їм
пізно і не до смаку –
аби вони не сміли говорити
про задзеркалля,
про буття навиворіт,
і про тривку прозорість

позеленіле скло
змальовує усі личини долі,
коли себе у шибах розглядає
крізь падолист і мари голі
життя.

Какао

втома гусне у склянці какао,
втома грає бровами линялими.
ось – зловилася осінь в отаву,
що її тяли ми

глипає з денця руда кіптява.
знаєш, що маю я на увазі?
що зимувати нам не на часі
так нелукаво

Царівна

дочасний жовтень розпашівся,
коли узрів її
(царівна перелітна, яка ховала
скроні у малинових поплітках),
і між тополями пройшовся
терпкий зелений шепіт,
а грушка зашарілася

безмисні жовті вівці
стрибали з мосту у налите небо,
як жовтень дихав –
просто губи в губи –
розпруженими голубими яблуками,
як пучками самими брав тополі
за тім'я і чіпляв їх
до повнотілих туг

заледве огорнуло днину
грушевою повстю,
маслини, що тихцем вплелись
в овечі косми і собі летіли,
заходилися опадати синьо
на чоло

царівна станула,
неначе й не було

Танці бабиного літа

ну то й що –
не втрапляєш нині.
на дроти нанизані ноти
перестиглих німих ліхтарень –
от і вся тобі музика, пташко

повилася у плач розкішний –
плач крилатий, лункий, по литки.
танцюватимеш бабине літо,
по-циганськи подолом вихатимеш:
отака твоя музика – стогін
ринв і литавра повні.

– не лишай мене цеї осені
у простиглій віконній повені

~ буде осінь, мулка і тьмава ~

буде осінь, мулка і тьмава,
з сімома кудлатими псами
по стерні виходжати павою

будуть в'язи нестямні, нечесані,
і опілля, до них прив'язані,
будуть бити сірими плесами

і жар-птиця, настрашена гуркотом,
зроне пір'я, устромить тополями,
і прикинеться вбогою куркою

                     -

хочеш, я тобі буду осінню –
не намарне ж осикою хльоскала
по плечах надокучним осам,

не намарне ж тумани сіяла
тайкома по степах голомозих

там, де ти причаївся вирієм,
там, де ти причаївся березнем,
стану з вереснем, стану осінню,
по стерні виходжатиму босою

заМОРЕні

автобус пащею черпнув повітря копчене,
ворушать абрикосини пагіллям скорченим

зависли жовті пси над жовтими курганами,
прийди в сорочці жовтій, невблаганний мій

приплинь до мене, мій захланний, стругами
і будь мені, як перше, мужем, другом

допоки літо захлинає білим золотом,
допоки море п'є по краплі нашу молодість

ожиновою стумою заморені,
і Віз збирає тіні наші зворами