~ ти пахнеш промінням і степом ~

Ти пахнеш промінням та степом,
ти наче зродився із квіту.
Я буду твоїм небом -
над твоїм безмежним світом,
я буду вночі сузір'ям,
я буду кольором моря,
я буду із облаків, з пір'я,
жмутом колосся із поля,
волошками серед колосся,
пахучим серпневим серпанком,
довгим русявим волоссям,
солодким вишневим ранком,
я буду - опала глиця
під твоїм стомленим тілом,
синьо-ясна блискавиця,
я буду гайстером білим,
я буду у лісі ставом,
я буду між верби кружляти,
наснюся тобі з Нави,
заколишу, наче мати – 
що ти робиш зі мною! – 
легка, золотаво-біла – 
я буду твоєю снагою – 
спасибі
           тобі за крила.

Schon

Стою, ковтаючи сльози.
Все просто – люблю цей смак!
Як ти не навчив, то інші довчать.
Баварські різдвяні морози
розтанули в дощ. Мовчать
красиві округлі плечі – 
ах! зуби стискаю!
Забуть!
Нічого ж не маю!
Здавалось, була в мене путь – 
а зараз? Збиваюсь з доріг – 
Навпомацки! жадібно! – 
немовби за мною хтось біг,
гей любий, я тобі куртку залила
сльозами дурними:
я б не назвала це крила;
але вітрила – 
schon.

Тіфенбах, Німеччина

~ відвертаюся від своїх снів ~

Відвертаюся від своїх снів,

Прокидаюся щоночі поміж темряв

І гашу вогні строкатих днів.

Хтось мене відштовхує від нас,

Шлях скінчився – хтось мене запевнив.

Порожнина, а у ній – ядучий газ.

Я стомилась вигинати спину –

Бути просто шматою – чи ні –

Хвойдою! –

                утерши сльози й слину

Витікати із холодних рук;

Іноді  ввижаються мені

Кулі, чорні-білі, ворог-друг:

Замикаю світ в двох кольорах

І сама зіщулююсь у вузол –

Розбиває шибки, зносить дах,

Я ж лежу

                безглуздо, нерухомо,

Осторонь від вигаданих русел.

Ох, яка тупа болюча втома!

Скинути лузгу бродячих снів,

Встати й заспівати серед ночі

Просто в далечінь глухих світів!

Я об тебе розбивала крила.

Надриваю голос. Сни дівочі

Десь ховаються собі в твоїх вітрилах.

~ забудь мене ~

Забудь мене –
Мене й мої вологі очі,
Їх сяйво рознесеться вітром чистим.
Мій жаль мине –
Так само, як і вимріяні ночі,
І зринуть спогади барвистим падолистом –
Про те, що не було –
Що не було і не могло би бути,
Забудь своє відлуння сумнооке –
Воно вже відгуло,
Відтліло, вихололо і його не чути,
Не згадуй про неходжені дороги –
Все ясно, любий,
Наче промінь сонця в грудні,
І неважливо, як іще тебе назвати,
І мої згуби –
Не здійснилися туманом через будні.
Усе уявне, але – я хочу літати.

"Ви нас не отравите!"

Тільки про серце своє б не забуть
в цю небезпечну заплутану осінь.
А я знов невзмозі,
жаліюся досі,
та досить – 
і далі ще ж є якась путь.
Далі ще ж мабуть нап'юся сповна
з різних криниць, і тебе ж ще зустріну,
до того ж – не кину,
хай в що я полину,
хай скільки б отак не сиділа сама,
і безліч питань...

~ ти їв колись солодку вату? ~

Ти їв колись солодку вату?
На патичку з паперу чи з картону,
Намотується шар за шаром – з автомату,
І кличе до солодкого полону,
Так пухка, спокуслива і біла,
Та іно спробуєш солодке павутиння,
І – злиплась, затверділа, поруділа;
Для цього ж треба і бажання, й вміння,
Аби солодкість різати на нитки,
Аби вони за мить перетворились
На кульки паленого цукру, любі дітки,
Підходьте, пригощайтесь, ви ж не бились?
Поводились слухняно? – мама купить,
На смак її ніхто, певно, не любить,
Скажи – ти їв колись солодку вату?
А варто цукор палений – ковтати?

~ відпусти ж мене нарешті ~

Відпусти ж мене нарешті,
не тримай мене за крила,
не тримай мене в арешті,
не зривай мої вітрила.
            Ти ж уже не сушиш ріки,
            просто топиш мого човна,
            хвилі пізні, хвилі дикі,
            а вода сум'яттям повна.
Ти ж уже не палиш небо,
просто смикаєш за крила...
Ти ж хотів, щоб я – летіла,
відпусти ж мене від себе.

~ я палала так довго ~

Я палала так довго, так повно,
я палала, палила весь світ,
небезпечно як віра, умовно
як сон, і надовго – на тисячі літ.
То було навесні і у вирі.
А тепер, не здолавши вогню,
Дмуть вітри, хазяйнують в квартирі,
І шукають надію мою.

~ і ти нарешті теж розправиш крила ~

І ти нарешті теж розправиш крила.
А я літала довго між зірок,
Боялась по землі зробити крок,
                              Аж ось осіла.
Мені співали зорі про печаль,
Мені співали весни про безкрає,
Про ту, що серце крає і ридає,
                              Але мені не жаль.
Хай той, хто дихає промінням і летить
Поміж зірок, холодним світлом скутий,
На мить осяде, травами забутий,
                              Роси попить.
Хай той, хто сам себе в блакиті п'є,
Хто спокушається холодною зорею,
Знайде себе у вітрі над землею,
                              Життя моє.

Ода Моєму Розуму

Я – все, я – всесвіт, ви – ніхто,
Ви просто сон моєї тіні.
Повилізали із кліток,
Мої світанки жовто-сині.
Хліви порожні; надворі
На курнику стоїть потвора;
Тварини стали королі,
Князі тваринного терору;
Порожні авта скрізь пищать,
Перевертаються трамваї;
Вони – творці усіх багать;
Їх страхи їх не полишають;
Вони – усюди; вони – все;
Бездомні, дикі та потворні;
Кульгаві мрії хтось верзе;
Неволю їм, щури коморні;
Всю еволюцію – під плуг;
Вся революція – тваринна...
– Гей, Всесвіте, чи ти оглух?!
Хіба ж це я у тому винна?..