~ убезпечені від гроз ~

Убезпечені від гроз й гітарних рифів,
сховані за дві дороги від халуп,
п'єм глинтвейн, пари вдихаєм сиві,
в коньяку вишукуєм кору
дубів, і сосен з ялівцями
запашні та млосні спогади живцем.
Вітер гупає вікном ночами,
плед з трояндами, подушка з ялівцем,
в'язані шкарпетки, кашеміри,
павутинки-шалики і чай.
Зими й літа тут не знають міри,
весни й осені тремтять в очах.

~ б'ються у вікна ~

Б'ються у вікна

смутами, політиками,

штормами, шторами
тріпаючи, що ненароком
спорснули межи шибки,
коли комусь із нас повітря закортіло,
– буде їм уроком,
бездушні вістря січня,
достоту лютий. А час,
ущільнений для нас,
заради нас,
всупереч нам,
де-небудь стигне, певно, як желе
поміж зірок,
а тут – спалахує щокрок,

десь тоне у вершках небесних
з космічною ваніллю впереміш,
а тут – шипить шампанським,
необачно потривоженим,
тут падає знеможеним,
замучений пінистим власним шалом,
або висить, мов маятник, в пилюці,
тупиться, як забутий ув окропі ніж,
гордиться сам собою,
всміхається, і молиться з юрбою,
цілує зброю,
регоче нетутешньо
і несміливо замовкає.
Хурделиця мете, а сніг під сонцем сяє.

~ бува, бере мене тривога ~

Бува, бере мене тривога,
коли раптово зніметься з-понад дороги
у надвечірнє небо 
велика шаблекрила сіра птаха,
сполохана відвертим світлом дальніх фар,
сіра, як міль, пекуча, мов пожар,
і зникне в голих кронах 
непофарбованих вапном дерев;
бува, зачуєш в нутрощах машини тоскний рев
– коли торкаєшся колесами ще білих
плям уторканого снігу на асфальті – 
і враз висмикує з хиткого сну,
кургани, а навколо все кургани,
і відрухово розчахаєшся снігам,
летиш за вітром, помежи думками
і між сигналами мобільного зв'язку,
над океанами, минаючи солоні бризки,
виплутуючись з марева гірлянд, 
залишених після Нового Року,
і, змерзла, опиняєшся – нівроку –
в своєму кріслі поруч водія, 
стискаєш теплу рідну руку.

~ приїхав ~

Приїхав. 
            Електричками, гру-
женими сирістю, сірістю, 
млістю та судомами,
протягами; везли мару,
мікробів, сонце і мороз,
і посмішок щасливих стоси,
і посмішок скупих і знічених,
і мічених ідей; гукали 
пароплави на Дніпрі,
ворони зачудовано припали 
очиськами до сходу сонця, 
і повагом, без роздратунку,
зливши звичну жовч, 
розливши синяву 
озимим збіжжям вищого ґатунку, 
обсіли тісно
грізні лапи дуба.

Навмання. 
            Ані дзвінка, ані тремтіння 
дроту над степами. 
Схотів згадати літо.
Втекти від мами.
Привезти меду, думати про діда.

~ іще ніколи не було такої твані ~

Іще ніколи не було такої твані, 
таких громів, дощів і ґумових доріг,
і ще ніколи не було так тихо,
так тужно, так пташливо, 
так абрикосо-черешнево
     і так беззастережно жаль,
     і так неоковирно щемно,
     так дико дивно,
і не було таких вітрів ніколи, 
і так ніколи не світились очі,
     так ясно бачу їхню позаземність
     їхнє земне тепло

Без згуб

Скільки ще зим посміхнеться, 

Скільки розтане поволі...

Дивна штука, але серед зими, серед сірих заметів білого снігу, серед намерзлих на автобусах брудних бурульок, у розповні хурделиць, десь між хуканням на закацюблі руки, судомним ковтанням гарячого глинтвейну та ретельним протиранням чобіт від димчастих візерунків кригорозтоплюючих реагентів, в перебіжках між кнайпами й автобусними і трамвайними зупинками, між вокзалами і жовтими плямами ліхтарів ти раптом відчула невідомий раніше щем. Ці спуски до води, такі слизькі і небезпечні, це гойдливе голе віття каштанів, тепло у грудях, мов прогрітий пісок щойно після заходу сонця за черговим мисом, що відгороджує один пляж від наступного. 

Абрикосовий шлак

Вдивляюсь у Нікополь, і мені хочеться знайти в його розляпаному вигляді якусь згадку, хоч маленький контур Микитиного Рогу...

Борис Антоненко-Давидович, Там, де тіні забутих днів, 1927р.

І здавалося б – якісь там новітні містечка, згаслі індустріальні гіганти, з яких стирчать слизькі від налиплого бруду труби, розстилаються загиджені палісадники, тісняться запльовані чорно-білими ошурками насіння двори, лавки у парках риплять своїми поламаними ребрами, дахи напівпрогнилих хат сіро шкіряться зубчастим шифером, лишають руді сліди на світлих штанях та футболках іржаві гвинтики лавок, опори гойдалок, шарудять на вітру використані пластикові стаканчики, тріщать під ногами биті зелені пляшки, сонячні жовті мініавтобусики життєрадісно скачуть на вибоїнах, дороги, шляхи – це взагалі окрема тема цих місць;

Кава з морозивом

І нічого сказати. Кажуть, буває і страшніше. Кажуть, буває, що хочеться померти, кажуть, буває, що хочеться звідси піти у невідомість.

Він і сам мені розповідав. Коли вона, по всіх обіцянках, таки зібрала речі – в його відсутність, аякже – і свої, і його, і так поспішала, бідна, що розсипала по коридору мішок купленої на зиму бульби, а він, згадував, розбив дві гітари – свою і її; певно, це страшне видовище – розбита гітара, ці гострі уламки розтрощеного дерева, покручені струни; певно, це страшне видовище – отако розбите життя, як гітара, з якої нічого уже не здобудеш, і ніяких пісень не заспіваєш, ні з нею, ні без неї. Тоді він лишився сам-на-сам зі своїм гірким досвідом, балконом на сьомому поверсі з сумним і майже-останнім поглядом униз, зі своїм неспокійним вічно натрудженим горлом, тисячними боргами різним товстим дядькам, без жінки, без дітей, без надій на майбутнє, маленький мій хлопчик, не навчений посміхатися та смакувати поцілунок.

Наша міліція нас береже

     В нашій країні заведено боятися своїх охоронців. Нашу міліцію, яка нас береже. Це ненормально для нашого народу, але для нашої (себто насправді чужої) країни це цілком. В нашій країні нам не тільки люб’язно дозволено жити і не гавкати, а можна навіть тихцем вважати її таки своєю і чисто для сміху мріяти про своє в ній панування – чим би хахли, мовляв, не тішились…

     Такі сумні реалії, аж такі сумні, що аж нереальні, дісталися нам у спадок від великої Расєї, родіни сланоф і кагебістів у цивільному. Я не надто люблю каву. Але дуже люблю її запах. Ми стоїмо у великій залі з картонними стаканчиками дорогезної вокзальної кави. Десь тут, поряд з нами, ходять вони. Не слони, на жаль. Для нас це вже ранок, а для когось – іще глупа ніч, але вони уже готові. Ми допиваємо запашну (таки запашну) каву з коньяком і їдемо на Майдан.

To Live in Wales

                   Peter Finch

I

У Вельсі жити – це постійно чути

давно обридле вічне мурмотіння

з тих Ділан-Томасівських  ЕЗОПеревтілень

в численних розмаїтих маскуваннях.

У Вельсі жити - це постійно бути

годованим тимсамими словами

разів по шість найменше кожен тиждень,

- Це бути геть задовбаним отими

балакунами-мрійниками з Вельсу,

що геть кудлаті й вічно сіро вбрані.