Les vacances dans la province

~ вкотре тікали зі степу ~

Вкотре тікали зі степу

від фазанів тюльпанів

потягами схід-захід

з протягами – наопаш!..

звісно, ми ховались

від людей – по залюднених кнайпах,

по площах серед туристів

з донбасу сокільників польщі

нас навмання водили стебла колій

і вікна дахові зітхали світлом

співав раптовий дощ і

голубив кам'яниці

і зодягав у посріб

ковзкий травневий брук

ми спраглі ми роз'ятрені 

ми пили просто з плеса –

під вітами

– під тривний літаковий гук

пилок бузків і груш

сідав на твої мешти

і сходив пахотом –

дедалі млоснішим тугішим

– в зелені горла труб

а захід угавав

минав без решти

зі сходу плила ніч

і збирану в степах

полинну лила тишу

~ видно було із відстані ~

Видно було із відстані

щік його сірий полиск,
пшеничне волосся, стрижене,
широкі долоні зі збитими
багряних кістяшок курганами
(знервований, пробиває
тендітні стіни картонні),

клав по шість штук арахісин
із жовто-синьої пачки
зі срібним розпатраним боком
до рота, виятреного
густими смолами й словами
несказаними, несказанними.

Сидів сам, на лаві, у виямку,
у міжбрів'ї каштанових колій,
із пакета видобував
пиво, арахіс та музику,
ще до восьмої ранку.

Злизував вдячно з пальців
сіль впереміш із мазутом,
тер лоба, губи, спогади
змордованими рукавами.

Довкруг виринали трави
смарагдовою щетиною,
сміялись роти калюж.

Бентежились вертанням

журавлині вервиці.

Видобував з пакета музику.
Сіль із мазутом злизував.
Із пачки жовто-синьої,
змордованої, небентежної.

Прософори

Хтось запалив зелені ліхтарі,
зелені ліхтарі із Нави блимають,
і шкіряться у відгомін зорі
вечірньої, рожевої, земної,
бринить зелене світло дримбою,
дрижать зелених променів сувої,

автобуси-рибини хилять голови,
туман цілує в очі світлофори,
зі скверів суне сизе оливо,
кубляться постаті зелених марень,
сумні, розкішні сплять софори,
снять ягодами золотих ліхтарень.

~ дивовижно, як погідно ~

Дивовижно, 
Як погідно, тихо
Спливає березневий вечір,
Торкає плечі, 
І течії
Чортомлика закутує 
Вовняним шарудінням
Сухого очерету,
Осокору,
Ранньовесняною смутою,
Міжчассям, позачассям,
Як стомлено переступають хвилі
Пороги льодяні,
Як тревко золотяться літаки
Над нивами, 
Як знехотя, поволі
Синіють, бузковіють дні,
Як щемно зазирають ув озера
Талої води, розлиті по полях,
Дві літакових смуги,
Щойно народившись
І танучи в небесних колах,
І очі, очі, гілля, сніг в ярах,
І ані спокою, ні туги,У скронях стукіт.

~ убезпечені від гроз ~

Убезпечені від гроз й гітарних рифів,
сховані за дві дороги від халуп,
п'єм глинтвейн, пари вдихаєм сиві,
в коньяку вишукуєм кору
дубів, і сосен з ялівцями
запашні та млосні спогади живцем.
Вітер гупає вікном ночами,
плед з трояндами, подушка з ялівцем,
в'язані шкарпетки, кашеміри,
павутинки-шалики і чай.
Зими й літа тут не знають міри,
весни й осені тремтять в очах.

~ б'ються у вікна ~

Б'ються у вікна

смутами, політиками,

штормами, шторами
тріпаючи, що ненароком
спорснули межи шибки,
коли комусь із нас повітря закортіло,
– буде їм уроком,
бездушні вістря січня,
достоту лютий. А час,
ущільнений для нас,
заради нас,
всупереч нам,
де-небудь стигне, певно, як желе
поміж зірок,
а тут – спалахує щокрок,

десь тоне у вершках небесних
з космічною ваніллю впереміш,
а тут – шипить шампанським,
необачно потривоженим,
тут падає знеможеним,
замучений пінистим власним шалом,
або висить, мов маятник, в пилюці,
тупиться, як забутий ув окропі ніж,
гордиться сам собою,
всміхається, і молиться з юрбою,
цілує зброю,
регоче нетутешньо
і несміливо замовкає.
Хурделиця мете, а сніг під сонцем сяє.

~ бува, бере мене тривога ~

Бува, бере мене тривога,
коли раптово зніметься з-понад дороги
у надвечірнє небо 
велика шаблекрила сіра птаха,
сполохана відвертим світлом дальніх фар,
сіра, як міль, пекуча, мов пожар,
і зникне в голих кронах 
непофарбованих вапном дерев;
бува, зачуєш в нутрощах машини тоскний рев
– коли торкаєшся колесами ще білих
плям уторканого снігу на асфальті – 
і враз висмикує з хиткого сну,
кургани, а навколо все кургани,
і відрухово розчахаєшся снігам,
летиш за вітром, помежи думками
і між сигналами мобільного зв'язку,
над океанами, минаючи солоні бризки,
виплутуючись з марева гірлянд, 
залишених після Нового Року,
і, змерзла, опиняєшся – нівроку –
в своєму кріслі поруч водія, 
стискаєш теплу рідну руку.

~ приїхав ~

Приїхав. 
            Електричками, гру-
женими сирістю, сірістю, 
млістю та судомами,
протягами; везли мару,
мікробів, сонце і мороз,
і посмішок щасливих стоси,
і посмішок скупих і знічених,
і мічених ідей; гукали 
пароплави на Дніпрі,
ворони зачудовано припали 
очиськами до сходу сонця, 
і повагом, без роздратунку,
зливши звичну жовч, 
розливши синяву 
озимим збіжжям вищого ґатунку, 
обсіли тісно
грізні лапи дуба.

Навмання. 
            Ані дзвінка, ані тремтіння 
дроту над степами. 
Схотів згадати літо.
Втекти від мами.
Привезти меду, думати про діда.

~ іще ніколи не було такої твані ~

Іще ніколи не було такої твані, 
таких громів, дощів і ґумових доріг,
і ще ніколи не було так тихо,
так тужно, так пташливо, 
так абрикосо-черешнево
     і так беззастережно жаль,
     і так неоковирно щемно,
     так дико дивно,
і не було таких вітрів ніколи, 
і так ніколи не світились очі,
     так ясно бачу їхню позаземність
     їхнє земне тепло