Олена

у горлі у нього живе птаха
може горлиця може пугач

птаха тиха не б'ється не плаче
пір'я вмащене в чорну тугу

тільки дзьобом по горлу як цвяхом
і твердне борлак і стає гарячим
  
                                                        – 
  
за ним невідступно вітер печальний
вітер ридма ридає виє

птаху хоче свою наречену
вітер йому треться об шию

він піднімає комір безжально
криє ховає свою Олену

Вишні

березень пташком цибатим
пташком цибатим плигає
п'є калюжі торішні

місто
горить зіницями
п'яними зяє окраями
місто цілується з хмарами
сласними хмарами пишними

за хвилю до смерку
допоки ще море
не стало смолистою тишею

шиби
сочаться лимонами
посвіт тече олією
вулицею нетямною
сірою і невтішною

місто мигтить і млоїться
ще мить і
шугне зграєю
щоби ячати березень
з восьмого неба
від кришеня

ще мить і
ніде сховатися
черево міста тоншає
руки твої замислені
з мене зривають вишні

~ чорна тополя сивіє ~

чорна тополя сивіє
місто круг неї змієм
площа навколо птахою
змахує ніччю, змахує

можна і не жалітися
вгоїти можна віти ці
стиха у туях по груди
всохнути 
межи люди

~ весна іще гливка, як тісто ~

весна іще гливка як тісто
ще пристає до піднебіння
сльозиться містом
весна іще сира та синя

веслуй між глицею туману
де піднебінням сонце котить 
до океану
хапай його за теплі води

весна виснажує і коле
хапай її за жовті пасма
веди додолу
сурми її! аби не гасла

~ нині ранок білий-білий ~

                  Вітомирові Білєрі

Нині ранок білий-білий, 
білобровий ранок плиє 
між полив'яні тополі

Нині сонце сивовусе 
п'є горіхову наливку
з глиняних долонь землі

Ось тобі полотна степу,
вощані дороги в ирій – 
ось тобі весна у льолі

Плий і ти половим небом,
за рікою, по прожилках,
у солом'яній імлі

Плинь і ти, трисутній нині,
дихай ясноясенево,
смійся ясноясенево 
у світи

~ це місто ~

Це місто тисне мені груди,

цей край свої коштовні шати

мочає у Дніпрові води – 

і до чола мого оклади

горне.

– Чоло горить.

Це місто рокотить заліззям.

А я ношу його намистом – 

а я його ношу, мов перли

чорні.

Не руш! Я вже не йму тумани

тобі стелити, як обруси.

Не муч! Не ваб Дніпровим тілом – 

Дніпро загус

довкруж.

~ ти міг би ~

ти міг би
ловити в леті
пальці мої
прозорі

шкіра моя тужить
за дотиком твоїм
дуже

тільки молю, серденьку,
– коли туманію долом,
сій на мене лелітки
– я буду бачити зорі

лиш пам'ятай, мій пане,
руки мої-билини
коси весняносвіжі
пальці прозороп'яні

~ колеса малюють кола ~

Колеса малюють кола,
водій підганяє заходить.
В кіосках чіпси, кола,
крем-сода

У нього чорне волосся.
Він ношений, мов торбина,
по татах нових, нових.
Він досі
дитина

Ще трохи – і загуркоче,
і залоскочуть вітрини
зайчиками,
і автовокзал нарине
суцвіттями – 
так по-дитинячи

А далі – 
а далі смерком,
все далі і далі степом,
все стомлене, все відверте

А він безмовний, як поле
А він курить, наче поле
Він курить побіля маршрутки
під куртки чорної шелест

Дівчатка

І

а у висліді – тільки послід

на порепаній шкірі околиць

розтривожена юнь пахне сіркою

сяє зірка у лобі

ти спинаєшся вгору секвойями

або скорше бамбуками

хтивими

я стелюсь морогом нісенітно

надокучними лащуся

рястами

малювали губи помадами

по задвір'ях шкільних

розмальованих

і скидали шапки у віхоли

щоб опереними

скидатися

і не мерзли

лише трохи щулились

лише хрипко зухвало сум'ятно

тяли всесвіт

лункий і

химеристий

наче постріл

~ я в'яз ~

я в'яз,
я кожен з цих надсадних в'язів,
моїми вітами земля торґає небо – 
я кожна із цих віт

масна земля гуде
терпким німотним лоном;
снігами передчасно сталими
напоєне моє
прогоркле кірря

і кожен в'яз жене у густосинь – 
набучавілий м'язами,
проявлений у мжі;
моє пагіння срібнобіле
мережить висі;
бентежні конари
нуртують соками
і вир'ями

твої любові
віють вирвами, сльотою – 
дозволь мені
до днищ тобі сльозити!

дозволь мені
заламувати медоносні віти
і на найвищих з них
гойдати пташшя
й весни