Окуляри

І світ наскрізь
гарячий і в'язкий,
як топлений ірис –
крізь янтареві скельця
окулярів.

І кручі
котяться горіхами
під ноги, і небо
застигає патокою
у волоссі спілім.

Колись
мені робила мати
такий смаколик –
клейкий та янтаревий –
з горіхів, печива
й ірису.

Колись
мені ставало сили
клясти цей світ
і вимагати
світла.

Укотре
приймаю жінку на осонні
за матір,
що йде з нічної зміни
додому спати.

Альпень

ти був, як завжди, зелений,
зелено сміявся, пах тисом,
кудлато стрясав головою –
ти пах ворухким туманом,
сідлав осоружні хвилі,
тягав їх за сиві гриви,
розпатлані і розпусні

до тебе тулила груди,
тебе цілувала злива

і я собі прагла долі,
своїх б'ючких буревіїв –
і пахнути мулом, камінням,
що річка жене в долини –
жона твоя річка бездомна
мутиться і сходить з колій

нащо мені твої шали
Альпи твої рогаті
тиси мої мокнуть
і тонуть і тануть тануть

щоби тобі наснитись
збіса зелено і вогко,
щоби тебе пойняти
всегамівним мохом

~ як повня потече ~

Як повня потече безмовним морем,
як залоскоче ніч густим єдвабом,
– прийди

Полуденна юга ліпила з мене глека –
із глиці, глини синьої і синьої
води

Я дудоню солоними вітрами,
вохристий серпень сиплеться між пальці,
пече

Як зоряні хвости розвіють спеку,
як гори видихатимуть лисиць рудих
з печер

– прийди, прийди, німуй мене і повни,
як повня потече, течи, тамуй

– розбий мене, – благає тиша човен,
розбий цю ніч і цю вогку ману,

як краби колисатимуть сивини
досвітніх вод

– устигни виліпити власноруч до днини
моє єство.

Лель

Всі коханки твої розбрелися,
розточилися віттям і пір'ям –
не сумуй, бо вони були щирі.

Ще ріка не була імлиста,
не хапала вітрища гирлом,
ще русалки німі, покірні.

Ще три дні цьому сну тривати,
ще три дні і чотири хвилини,
і устануть русалки з глини.

В них волосся зі сну зім'яте,
в них долоні од млости теплі,
в них озимий спів, сухоребрий.

Як уп'єшся ними досита,
їм на плечі накинь – літо.

Олена

у горлі у нього живе птаха
може горлиця може пугач

птаха тиха не б'ється не плаче
пір'я вмащене в чорну тугу

тільки дзьобом по горлу як цвяхом
і твердне борлак і стає гарячим
  
                                                        – 
  
за ним невідступно вітер печальний
вітер ридма ридає виє

птаху хоче свою наречену
вітер йому треться об шию

він піднімає комір безжально
криє ховає свою Олену

Вишні

березень пташком цибатим
пташком цибатим плигає
п'є калюжі торішні

місто
горить зіницями
п'яними зяє окраями
місто цілується з хмарами
сласними хмарами пишними

за хвилю до смерку
допоки ще море
не стало смолистою тишею

шиби
сочаться лимонами
посвіт тече олією
вулицею нетямною
сірою і невтішною

місто мигтить і млоїться
ще мить і
шугне зграєю
щоби ячати березень
з восьмого неба
від кришеня

ще мить і
ніде сховатися
черево міста тоншає
руки твої замислені
з мене зривають вишні

~ чорна тополя сивіє ~

чорна тополя сивіє
місто круг неї змієм
площа навколо птахою
змахує ніччю, змахує

можна і не жалітися
вгоїти можна віти ці
стиха у туях по груди
всохнути 
межи люди

~ весна іще гливка, як тісто ~

весна іще гливка як тісто
ще пристає до піднебіння
сльозиться містом
весна іще сира та синя

веслуй між глицею туману
де піднебінням сонце котить 
до океану
хапай його за теплі води

весна виснажує і коле
хапай її за жовті пасма
веди додолу
сурми її! аби не гасла

~ нині ранок білий-білий ~

                  Вітомирові Білєрі

Нині ранок білий-білий, 
білобровий ранок плиє 
між полив'яні тополі

Нині сонце сивовусе 
п'є горіхову наливку
з глиняних долонь землі

Ось тобі полотна степу,
вощані дороги в ирій – 
ось тобі весна у льолі

Плий і ти половим небом,
за рікою, по прожилках,
у солом'яній імлі

Плинь і ти, трисутній нині,
дихай ясноясенево,
смійся ясноясенево 
у світи

~ це місто ~

Це місто тисне мені груди,

цей край свої коштовні шати

мочає у Дніпрові води – 

і до чола мого оклади

горне.

– Чоло горить.

Це місто рокотить заліззям.

А я ношу його намистом – 

а я його ношу, мов перли

чорні.

Не руш! Я вже не йму тумани

тобі стелити, як обруси.

Не муч! Не ваб Дніпровим тілом – 

Дніпро загус

довкруж.