До липня

надвечір
оклякло повітря липове
надвечір липи світили листям
із моря пахне срібними рибами
а ми безборонні такі
розхристані

з моря пахне надвечір печерами
білою глиною мнеться овид
а ми з тобою
іще не вечеряли
а ми очужілі
пугукаєм совами

липи пливуть
тонуть на овиді
мнеться тиша
біла мережана
ми з тобою
за тім'я зловлені
ми прямовисні
збринілі
без решти ми

ХХІ A.D.

підійди до дверей
розчахни нагло двері
там при дверях ячать
вітри

ув очах ув очах
трави а чи химери
їх усі забереш
бери

Дощ

Шепіт
синій-синій,
між вітами провалля глупі
гудуть бурдоном

З проваль
щебече мокре птаство,
і щебет ляскає калюжі,
стрибає по шовковій твані

Мені б
лягти навзнак,
сотати з неба цівки,
цілувати

О пташе!
понеси мене на крилах
у шепотливі брості,

у хлані,
де хвости птахів – комети,
пташині очі – зорі

Дзен

милий
а може
то океан гуде
а може 
то тривожно схлипують
темнаві днища

весь наш Чумацький Шлях
крихкий
неначе кришталева чаша
всі наші гострорисі чумаки
пропахлі сірими волами
жують шершаві сірі стебла

милий
а ми ж могли би
сидіти під сосною
цмулити вино
сяйливе і пахуче
як світанок

Mother Superior

мені здалося, 
ми вийшли з одних воріт, 
простоволосі, 
в зелених сукнях з білими вилогами, 
ішли навкіс у білу тишу,
ясминові невісти,
дрімотні наречені платанів,
що німували, як завжди,
здовж Майну

мені здалося, 
що вийшли із берегів річки,
що води набрякали і сходили, 
мов сонце, 
нам лопотіли пелени, як дикі гуси, 
оклякли горілиці площі,
а ми згубили десь свої 
платанові бовтиці

~ ми тут вже були ~

ми тут вже були – пам'ятаєш?

ходили по цих кучерявих водах

їли це сонце – скибками, з льодом

ми були тут коли, коли?

тримай мене, серце

тримай моє серце

як зерня

як зернятко

хай росте

мости навперейми зринають із маю

колишуть хвостами

як пави як кобри

травневе проміння гінке та ласе

як спокій

що витікає за обрій

між пліч розтікається

гук і зелень

і потяги сунуть хребтом

вирлоокі

~ маки маки ~

маки мамо маки маки
снива кубляться молочні
у степах ячать жар-птиці
проти ночі

знову повня білолиця
носить зерня зерня ронить
повня червінь сіє заки
не схолоне

і гойдаються опілля
і накочуються зела
і випручується сила
невесела

маки маки мамо маки!
у степах ячать жар-птиці
студеніють темні води
у криницях

повня сіє вовкулаків
снива кубляться молочні
– де іще шукати змислів
проти ночі

рраз! накочуються зела
два! під горло вперто німо
три – стають незмигні стебла
за дверима

~ якби я була бразилійкою ~

якби я була бразилійкою
з гранатовими зіницями
я збурювала би ранки
твої виноградні ранки

я б густо сміялася повінню
об'юшувала тебе лавою
у гриві моїй брунатній
роїлись би знади хижі

та ми живемо у хижі
не чути плачу кастаньєти
біліють мої плесна
на шиї твоїй засмаглій

литки у мене пологі
смокви куняють в серпанку
хижа наша укрита
кіс моїх різнотрав'ям

Окуляри

І світ наскрізь
гарячий і в'язкий,
як топлений ірис –
крізь янтареві скельця
окулярів.

І кручі
котяться горіхами
під ноги, і небо
застигає патокою
у волоссі спілім.

Колись
мені робила мати
такий смаколик –
клейкий та янтаревий –
з горіхів, печива
й ірису.

Колись
мені ставало сили
клясти цей світ
і вимагати
світла.

Укотре
приймаю жінку на осонні
за матір,
що йде з нічної зміни
додому спати.

Альпень

ти був, як завжди, зелений,
зелено сміявся, пах тисом,
кудлато стрясав головою –
ти пах ворухким туманом,
сідлав осоружні хвилі,
тягав їх за сиві гриви,
розпатлані і розпусні

до тебе тулила груди,
тебе цілувала злива

і я собі прагла долі,
своїх б'ючких буревіїв –
і пахнути мулом, камінням,
що річка жене в долини –
жона твоя річка бездомна
мутиться і сходить з колій

нащо мені твої шали
Альпи твої рогаті
тиси мої мокнуть
і тонуть і тануть тануть

щоби тобі наснитись
збіса зелено і вогко,
щоби тебе пойняти
всегамівним мохом