білі птиці на чорному дереві
гнуть тонке розхвильоване віття,
їхні крила тяжкі й нерушні,
в їхніх волах – блакитні повні
але села зовуть химерами
явори свої непрожиті,
а вербиці свої минущі
не зовуть голоси солоні
– де ви, птиці, такого білого
назбирали цупкого спокою?
ген по селах стоїть морок,
мов студений осінній крик
– ген по селах діди з вилами
і ненатла печаль тьохкає
покотилися повні угору
покотилися повні згори
