~ чи був той дім ~

1.
чи був той дім, бездонний і важкий,
що на краю густого лісу
зростав із чорної, як ніч без сновидінь,
землі?

кричала зелень, кожен лист
був птахою, з духоти напростець
викочувалася сліпуча повня

і дерев'яні пси,
і білий сад,
і порцелянові поруччя
не дихали і не хитались,
як завжди, а пагорби,
порослі лебединими піснями,
стекли у ріку

2.
над ранок
ліс заокруглився
і впав у ріку спілим кавуном

3.
на дошках і на шафах
лежали пасмуги медових митей – 
таких медових, що маленька пані
відпустила сірі вилиці
і сірі передпліччя
старого дому

її коханець в білому
даремно не почув,
як поза хащами, у букових
осяйних галереях,
озвались жовни

4.
– чи ти прийдеш,
як висохне молочна повня
і як цупкою синявою
виповняться сливи?

– як вийдуть лопухи із берегів,
і як черешневе пагілля
вигойдає янтареву пору,
я виросту поміж стеблин

5.
надвечір
ліс посинів і упав
на схили сутінків
горохом,
а дерев'яні пси
просились до комину

Безсоння

Писати листи, бо вже гасне натомлена ніч,
до плесен прив'язані сірі стривожені птахи,
і вже виростають із брижів мов марева маки,
неначе десятки знайомих і рідних облич.

Вони виростають і темно над світом пливуть,
повільні й важкі пропливають по колу, по колу.
І почерк посизів, і аркуш гойдається голо
у строгу імлу, в незрушну як сон каламуть.

Шлях, що веде до води

татарин-блондин сховав у наплічник коран.
день іще спав. день іще тільки ріс.
у кріслі попереду втомний дені лаван
хрипко сміявся в безлюдді чорнявих кіс

юна його жюльєт колихка, немов
суна на ній, а не сукня – блага й бліда,
юна його жюльєт наче дзбан з вином,
наче маслини вогкі в густих садах

важно вростали у плюскіт малого дня
срібні тополі обіруч, коли дені
трепет сідлав і хвицав його, мов коня,
та осідлати ніяк не умів, не міг

був він сухий як степ і шамкий як рінь,
наче розсохла щогла просив огню.
море над ним повисло собі вгорі,
море сміялося: я тебе не впиню

~ буде дощ із люльок ~

буде дощ із люльок гупати об річку,
об важкі сорочки і скляні полотна,
буде все невпинне, буде все навстрічне
– і пташата брижів, і кульбаб ряснота;

буде сизе кірря з ночі наростати
і вминати трави сріберні й голодні,
буде розтулятись нагло ліс рогатий
між поталих билець місячної сходні

але ми, нівроку, нахапаєм яву:
золоті стежини щебету навили,
засурмили сосни – сонні пароплави,
і гудуть шляпини райдуг біло-біло

Стелла

                                           С.М. та всім її сестрам

Вечір синіє стрімко – ще на льоту.
Тихо нападали липи на тихе дно.
Їх загубив зелений тонкий пастух,
той, що його ти вщерть напоїла вином.

Їх загубив пастух і намарне звав – 
липи синішали, в липах склянів сміх.
Блідо лунав пастух, Стелло, а трава
гірко куницею слалась тобі до ніг.

~ білі птиці на чорному дереві ~

білі птиці на чорному дереві
гнуть тонке розхвильоване віття,
їхні крила тяжкі й нерушні,
в їхніх волах – блакитні повні

але села зовуть химерами
явори свої непрожиті,
а вербиці свої минущі
не зовуть голоси солоні

– де ви, птиці, такого білого
назбирали цупкого спокою?
ген по селах стоїть морок,
мов студений осінній крик

– ген по селах діди з вилами
і ненатла печаль тьохкає

покотилися повні угору
покотилися повні згори

Микитин Ріг

Тут зроду не пахло так буро і твердо,
немов оголилися знагла рудаві
штахети старої як світ залізниці
містянам під ноги, у димній забаві;

немовби лежали, поточені млою,
не шпали, а душі, блаженні й одверті,
і в'язи вростали у них поодинці,
і їм за ключиці тримались по троє

А зрана, у тиші, займались і гасли,
займались і начорно танули гуси,
а шпали юшили темнаво і масно
та іконописно гусли

~ балам-балам ~

Балам-балам,
гойдається стверділий день,
упало біле неслухняне світло
зі жмень

По кручі біг самотній та стрункий
ранковий ліс
і на краю знічев'я
у кручу вріс

Отак і час – 
гарячий як смола – 
закрапотить із розбуялих сосен
товстого скла

І соснами вросте попід поріг,
коли зорю рясну
недбало висипатиме зима
у бутлі сну

~ а снігу – діждати? ~

а снігу – діждати? чи мовчки навшпиньки
збирати трикутні сліди ліхтарів,
що жужмом нападали ген угорі,
поверх терикони легкі і пустинні?

поверх течії череп'яних тополь,
що тягнуть зап'ястя насторч до дороги,
де гасне пітьма, де чорноту вологу
у коси шорсткі заплітає юдоль

і там вже не чути ні писку, ні скрику,
і все вже непотріб – і сніг, і ліхтар – 
а тільки в кургані рипить самота,
покволом здіймаються вгору горіхи

~ ідуть чоловіки у вогкий степ ~

ідуть чоловіки у вогкий степ,
у ранній степ, холошами у сині – 
збирати явори у чорні скрині,
збирати у кишені тло густе

а на тичинах сірих і глухих
ворушаться важкі зів'ялі вуха,
і мацають акації сторуко
розверзлі пасма сонної ріки

безгучно степ лягає горілиць,
чоловікам натрушуючи в комір
свої жнива урочі й нездвигомі,
своїх горластих і намарних птиць

а соняхи рябіють навдогін
у сині гори відчайдушних спин