Прокидаюся щоночі поміж темряв
І гашу вогні строкатих днів.
Хтось мене відштовхує від нас,
Шлях скінчився – хтось мене запевнив.
Порожнина, а у ній – ядучий газ.
Я стомилась вигинати спину –
Бути просто шматою – чи ні –
Хвойдою! –
утерши
сльози й слину
Витікати із холодних рук;
Іноді
ввижаються мені
Кулі, чорні-білі, ворог-друг:
Замикаю світ в двох кольорах
І сама зіщулююсь у вузол –
Розбиває шибки, зносить дах,
Я ж лежу
безглуздо,
нерухомо,
Осторонь від вигаданих русел.
Ох, яка тупа болюча втома!
Скинути лузгу бродячих снів,
Встати й заспівати серед ночі
Просто в далечінь глухих світів!
Я об тебе розбивала крила.
Надриваю голос. Сни дівочі
Десь ховаються собі в твоїх вітрилах.
