Революція!

                гавань

сама вона в'юнка і п'янкоока,
із неї кораблі пливуть лілеями на південь,
її в поранні будять три зорі – зелені півні.
де ти знайдеш таку,
де ти таку іще збереш в долоні

вона співає гаряче і мокро,
плечима талими тече із круч солоно.
і цуцик гроном котиться із комиша рудого,
спориш буяє, репається вохра,
акації на головах танцюють,
степ мукає і точить скрушні бивні

Гайдамацький шлях

ні бодян, ні цитрини, ні біле шиття.
ти німуєш у ніч своїм обрисом гострим.
ніч хапає за фари і сиплеться просом.
упускаєш мене – я пливу до межі,
там де скло утинає відбитки нестям
і засмоктує тіні зелені чужі

запиши мене в ноти свої запашні.
я сновида. я – коло навколо двобою.
он жарина під снігом. он грудень сувоєм
розгортається з лісу і наново в ліс.
тільки сосни незмигні тепер впорожні – 
ми проїдемо, глиця попадає вниз

Магомет

То як же тепер – так і будемо?
Нам віхті на голову падають – 
це сиплеться наше опудало,
це спокій стікає досадою

Долоні нам липнуть оплутані,
а лиця сіріють і гостряться,
а душі нам стигнуть і сердяться,
і душно нам півзабутими

А ніч по-татарськи сюркає,
стеле хустину з монетами.
І страшно мені цуркою,
коли ти ідеш магометом

І млосно мені у руках твоїх,
спина твоя – арфа з каменя,
впустиш мене – плаваю,
зловиш мене – зранену

Лізуть з підлоги привиди – 
край їм подоли килимом.
Я буду тебе щасливити,
а ти на це кажеш – неволити