En automne

зі своїх зашкарублих днів
раптом бачиш – пальці мов струни,
і по них білий струм суне –
восени

виступають з імли нараз
зсутенілі безкрилі брості –
то бездумна, бездомна осінь
ув анфас

а бездонна жага болить
гірчаками кострищ і ревищ,
а дерева
виступають з імли мимохідь

~ чи відпустиш мене тепер ~

             Де шукати мені долі кращої,
             Ніж земля, де лежать мої пращури?
                                                           
                                Б. Мозолевський

чи відпустиш мене тепер
із багряних і синіх змроків,
де степи розляглись на всі боки
аж до щік золотих озер

чи відкриєш мені колись
свою цноту, гірку і стиглу,
чи любити тебе я встигну?
озовись

озирнися з томливих снив,
де переліском з неба висне
то багряна, то синя тиша,
що леткий мироточить спів

де калатає півверби
сухозліттям посеред степу
й дотуляється гіллям літеплим
до губів

~ коли у вазонках ~

коли у вазонках прибувало хоробрости
і вони сходили смолистим хересом,
коли між бурштиновим віттям
заплуталася вересклива синя птаха,
коли вода у ванні вистигла і стала срібною,
а вересень передощило,

вона зібгала пелени,
він зібрав гітару

і далі не дощило ні хересом, ні вереском,
але вона пірнала у зимну срібну купіль,
а він стояв і пив натще свій чай
з нарізаним кружальцем ранком

Крим (жовтень)

З тополь-мінаретів
течуть бузкові молитви,
зібганий степ підкидає плечима сонце,
сонце, марке і втомне, пливе в Тернопіль,
із Чорнопілля пливе у Тернопіль гливий,
там його будуть у ставі купати діви.

Мрії твої черлені, як райдерева,
снива твої чеканні і гостролиці.
Там, із тополь, витьохкує біле сумир'я,
твердне під ніч і висипається в ріки.

Вріжуться ріки в долоню, списами злетяться
до розшалілих зіниць із ущелин – ти знаєш,
але мовчиш і гуснеш, мовчиш і гуснеш.

Ох, поцілуй мене міцно й пекучо!
Сонцю лоскочуть воло далекі хащі.

Час скидати листя

тебе так тягнуть ці будівлі
у ніжно-персиковій шкаралущі –
рудавими своїми крівлями,
всіма своїми абрикосами,
які танцюють коло вікон,
своїм зеленкуватим склом
забитих ізсередини дверей веранд,
що ти не маєш змоги не кричати їм,
і світиш їм чолом
крізь темні плинні постаті містян
з машин, які везуть тебе
проз їхні груди

і тягнеш їх навзаєм,
цілуєш їм рожеві зморшки,
і спішно їм уста стуляєш
долонями, аби вони не сміли
– не жáлітися, жáлітись їм
пізно і не до смаку –
аби вони не сміли говорити
про задзеркалля,
про буття навиворіт,
і про тривку прозорість

позеленіле скло
змальовує усі личини долі,
коли себе у шибах розглядає
крізь падолист і мари голі
життя.

Какао

втома гусне у склянці какао,
втома грає бровами линялими.
ось – зловилася осінь в отаву,
що її тяли ми

глипає з денця руда кіптява.
знаєш, що маю я на увазі?
що зимувати нам не на часі
так нелукаво