~ забудь мене ~

Забудь мене –
Мене й мої вологі очі,
Їх сяйво рознесеться вітром чистим.
Мій жаль мине –
Так само, як і вимріяні ночі,
І зринуть спогади барвистим падолистом –
Про те, що не було –
Що не було і не могло би бути,
Забудь своє відлуння сумнооке –
Воно вже відгуло,
Відтліло, вихололо і його не чути,
Не згадуй про неходжені дороги –
Все ясно, любий,
Наче промінь сонця в грудні,
І неважливо, як іще тебе назвати,
І мої згуби –
Не здійснилися туманом через будні.
Усе уявне, але – я хочу літати.

"Ви нас не отравите!"

Тільки про серце своє б не забуть
в цю небезпечну заплутану осінь.
А я знов невзмозі,
жаліюся досі,
та досить – 
і далі ще ж є якась путь.
Далі ще ж мабуть нап'юся сповна
з різних криниць, і тебе ж ще зустріну,
до того ж – не кину,
хай в що я полину,
хай скільки б отак не сиділа сама,
і безліч питань...

~ ти їв колись солодку вату? ~

Ти їв колись солодку вату?
На патичку з паперу чи з картону,
Намотується шар за шаром – з автомату,
І кличе до солодкого полону,
Так пухка, спокуслива і біла,
Та іно спробуєш солодке павутиння,
І – злиплась, затверділа, поруділа;
Для цього ж треба і бажання, й вміння,
Аби солодкість різати на нитки,
Аби вони за мить перетворились
На кульки паленого цукру, любі дітки,
Підходьте, пригощайтесь, ви ж не бились?
Поводились слухняно? – мама купить,
На смак її ніхто, певно, не любить,
Скажи – ти їв колись солодку вату?
А варто цукор палений – ковтати?

~ відпусти ж мене нарешті ~

Відпусти ж мене нарешті,
не тримай мене за крила,
не тримай мене в арешті,
не зривай мої вітрила.
            Ти ж уже не сушиш ріки,
            просто топиш мого човна,
            хвилі пізні, хвилі дикі,
            а вода сум'яттям повна.
Ти ж уже не палиш небо,
просто смикаєш за крила...
Ти ж хотів, щоб я – летіла,
відпусти ж мене від себе.

~ я палала так довго ~

Я палала так довго, так повно,
я палала, палила весь світ,
небезпечно як віра, умовно
як сон, і надовго – на тисячі літ.
То було навесні і у вирі.
А тепер, не здолавши вогню,
Дмуть вітри, хазяйнують в квартирі,
І шукають надію мою.

~ і ти нарешті теж розправиш крила ~

І ти нарешті теж розправиш крила.
А я літала довго між зірок,
Боялась по землі зробити крок,
                              Аж ось осіла.
Мені співали зорі про печаль,
Мені співали весни про безкрає,
Про ту, що серце крає і ридає,
                              Але мені не жаль.
Хай той, хто дихає промінням і летить
Поміж зірок, холодним світлом скутий,
На мить осяде, травами забутий,
                              Роси попить.
Хай той, хто сам себе в блакиті п'є,
Хто спокушається холодною зорею,
Знайде себе у вітрі над землею,
                              Життя моє.

Ода Моєму Розуму

Я – все, я – всесвіт, ви – ніхто,
Ви просто сон моєї тіні.
Повилізали із кліток,
Мої світанки жовто-сині.
Хліви порожні; надворі
На курнику стоїть потвора;
Тварини стали королі,
Князі тваринного терору;
Порожні авта скрізь пищать,
Перевертаються трамваї;
Вони – творці усіх багать;
Їх страхи їх не полишають;
Вони – усюди; вони – все;
Бездомні, дикі та потворні;
Кульгаві мрії хтось верзе;
Неволю їм, щури коморні;
Всю еволюцію – під плуг;
Вся революція – тваринна...
– Гей, Всесвіте, чи ти оглух?!
Хіба ж це я у тому винна?..

~ я не люблю подібних днів ~

Я не люблю подібних днів.
Дерева простягають віти.
Застиглі краплі. Мокрий вітер.
Примари з снів.
Я не люблю коли з пітьми
Січе в обличчя безнайдійність.
Гірка сира прямолінійність
Із хмар – сітьми.
Я не люблю коли в ногах
Холодність. Вогкість та зневіра.
Крізь куртку просочилась сіра
Облуда й страх.
Я не люблю коли щораз
В волоссі плутається втома.
Мені набридло ставить коми.
І жить без нас.

~ ми одне, ми зірки, ми поля ~

Ми одне, ми зірки, ми поля, ми вітри,
ми розквітнем весною, знеструмимо осінь,
ми сховаємось вдвох на верхівці гори,
ми віднайдемо світ у шорсткому колоссі,
ми залишимось там, де не просто любов,
ми триматися будем не просто серцями,
ми одне, в нас одна закипаюча кров,
ми птахами злетим, ми поляжем борцями,
і співати пісні вишиваній душі – 
це не просто любов, це палкіш за кохання!
Ми одне, ми квітучі в блакиті вірші,
ми квітуче прозоре новітнє світання.

~ я весь всесвіт тобі віддам ~

Я весь Всесвіт тобі віддам.
Я себе цим вогнем спалю.
Я б убила тебе, але там:
я люблю. Я люблю. Я люблю.
Я щомить захлинаюсь - і знов
п'ю, панічно стискаю горня.
Я не вірю, проте – це любов,
біле ікло, гарчить вовченя.
Я не маю від тебе образ – 
і нічого, крім аркушів двох,
двох касет, тисяч струмів щораз,
більш нічого. Вітри та пісок.
Моє серце колюче, мов дріт.
Ця любов небезпечна, як кров.
Моя кров полилася у світ:
це любов. Це любов, це любов.
Мої мрії – гіркий корвалол.
Я віддячу тобі, постривай.
Був в долонях і знову пішов:
ще чекай. Почекай. Зачекай.
Мені байдуже - ці імена,
це минуле сімнадцяти літ!.
Бо я хочу тебе – чуєш? – на
цілу мить! цілий день. Цілий світ.

~ моє єство – висока нота ~

Моє єство – висока нота,
Моя душа бринить сріблисто.
Збери мене – я мед у сотах,
Надінь на нитку – я намисто.
Торкнись мене в розповні ночі,
Тримай мене, бо я злітаю,
Напий собою спраглі очі – 
Тебе собою обвиваю,
Охоплюю твій запах й колір.
Моє єство – висока нота.
А ти течеш мені за комір
Десь поміж м'язи і турботи.
І ніжний шовк снаги та спини – 
Збери мене в високий келих
Із крапель, чистих, як перлини,
Із хвиль, грайливих та веселих.

~ і що ж із тобою робити? ~

І що ж із тобою робити?
– Тепер, коли гнуться дерева
і Бог посміхається з неба –
як тебе не любити?

Крила змінила світом:
я і дерева, і води.
Я ще не знала свободи –
як тепер не любити?

Тепер, коли гнуться віти,
а ти розчинився і літаєш,
мене просякаєш, тримаєш –
чи варто тебе любити?

То що ж мені із тобою? –
хай все тече, як знає? –
тепер – як дерева схиляють-
ся, щоб шепотіти зі мною?