Без згуб

Скільки ще зим посміхнеться, 

Скільки розтане поволі...

Дивна штука, але серед зими, серед сірих заметів білого снігу, серед намерзлих на автобусах брудних бурульок, у розповні хурделиць, десь між хуканням на закацюблі руки, судомним ковтанням гарячого глинтвейну та ретельним протиранням чобіт від димчастих візерунків кригорозтоплюючих реагентів, в перебіжках між кнайпами й автобусними і трамвайними зупинками, між вокзалами і жовтими плямами ліхтарів ти раптом відчула невідомий раніше щем. Ці спуски до води, такі слизькі і небезпечні, це гойдливе голе віття каштанів, тепло у грудях, мов прогрітий пісок щойно після заходу сонця за черговим мисом, що відгороджує один пляж від наступного. 

Абрикосовий шлак

Вдивляюсь у Нікополь, і мені хочеться знайти в його розляпаному вигляді якусь згадку, хоч маленький контур Микитиного Рогу...

Борис Антоненко-Давидович, Там, де тіні забутих днів, 1927р.

І здавалося б – якісь там новітні містечка, згаслі індустріальні гіганти, з яких стирчать слизькі від налиплого бруду труби, розстилаються загиджені палісадники, тісняться запльовані чорно-білими ошурками насіння двори, лавки у парках риплять своїми поламаними ребрами, дахи напівпрогнилих хат сіро шкіряться зубчастим шифером, лишають руді сліди на світлих штанях та футболках іржаві гвинтики лавок, опори гойдалок, шарудять на вітру використані пластикові стаканчики, тріщать під ногами биті зелені пляшки, сонячні жовті мініавтобусики життєрадісно скачуть на вибоїнах, дороги, шляхи – це взагалі окрема тема цих місць;