Мила моя Анріето, завтра гіллям тополі
фйорди твої розчешуть, де ти синієш гірко,
схили твої умліють, де твої мілі голі,
де твої шпилі білі і схлип кватирки.
Буде тиша. Настане тиша така безсніжна,
аж молочай розтулить тихі долоні знову,
чутно буде і чудно, як димарями дишуть
золотоокі оселі та суплять брови.
Тільки не плач, не снігом і не ліхтарним світлом
буде ревти січень, буде сікти звично
роєм зірок схололих, що повисають у вітах
проти твоєї мансарди шиттям суничним.
А навесні, заледве, мила моя Анріето,
з вікон руками сягаєш, в білій легкій сорочці,
миють тобі підлоги з шафи скляні скелети,
в банках дзвенять суниці у власнім соці.
Ιανουάριος
Костасе, Костасе, нині немає зими,
нині прозора, яснá на друзки розбивається крига,
нам би на кригу лягти ліктями і грудьми,
нам би лягти і у просинь глядіти і дихати тихо
Костасе, Костасе, нині прийшла зима,
ранок поріс самотою, твердою, як листя мирта,
ось зеленавий місток, ось вже його нема,
ось вже нема берегів, ані весел, ні гирла
нині прозора, яснá на друзки розбивається крига,
нам би на кригу лягти ліктями і грудьми,
нам би лягти і у просинь глядіти і дихати тихо
Костасе, Костасе, нині прийшла зима,
ранок поріс самотою, твердою, як листя мирта,
ось зеленавий місток, ось вже його нема,
ось вже нема берегів, ані весел, ні гирла
Підписатися на:
Дописи (Atom)