~ хмари були плескаті ~

Хмари були плескаті, день насувався з ночі,
день насувався долі, наче всю ніч не спав – 
тільки одне багаття, сонне руде багаття
поміж беріз цибатих і швидкотілих трав.

Відсвіти не сочились, не зігрівали сіру
млість листопадну, хижу пізньоосінню млу.
Милий, скажи, наскільки, милий, скажи, чи дуже,
милий, скажи, чи треба сонця моєму чолу?

Чи може попід ранком, де височіють верби – 
верби іще зелені, верби уже важкі – 
може густіє промінь, може стримить у безвість
промінь навколосвітній з раненої душі?

Тихо. Неначе в журі, як ув осіннім лісі,
м'ятім осіннім лісі виструнчились на суд
білі кленові душі, сірі свічада буків – 
а їх поїла тиша гордих осінніх смут.

~ чи був той дім ~

1.
чи був той дім, бездонний і важкий,
що на краю густого лісу
зростав із чорної, як ніч без сновидінь,
землі?

кричала зелень, кожен лист
був птахою, з духоти напростець
викочувалася сліпуча повня

і дерев'яні пси,
і білий сад,
і порцелянові поруччя
не дихали і не хитались,
як завжди, а пагорби,
порослі лебединими піснями,
стекли у ріку

2.
над ранок
ліс заокруглився
і впав у ріку спілим кавуном

3.
на дошках і на шафах
лежали пасмуги медових митей – 
таких медових, що маленька пані
відпустила сірі вилиці
і сірі передпліччя
старого дому

її коханець в білому
даремно не почув,
як поза хащами, у букових
осяйних галереях,
озвались жовни

4.
– чи ти прийдеш,
як висохне молочна повня
і як цупкою синявою
виповняться сливи?

– як вийдуть лопухи із берегів,
і як черешневе пагілля
вигойдає янтареву пору,
я виросту поміж стеблин

5.
надвечір
ліс посинів і упав
на схили сутінків
горохом,
а дерев'яні пси
просились до комину

Безсоння

Писати листи, бо вже гасне натомлена ніч,
до плесен прив'язані сірі стривожені птахи,
і вже виростають із брижів мов марева маки,
неначе десятки знайомих і рідних облич.

Вони виростають і темно над світом пливуть,
повільні й важкі пропливають по колу, по колу.
І почерк посизів, і аркуш гойдається голо
у строгу імлу, в незрушну як сон каламуть.

Шлях, що веде до води

татарин-блондин сховав у наплічник коран.
день іще спав. день іще тільки ріс.
у кріслі попереду втомний дені лаван
хрипко сміявся в безлюдді чорнявих кіс

юна його жюльєт колихка, немов
суна на ній, а не сукня – блага й бліда,
юна його жюльєт наче дзбан з вином,
наче маслини вогкі в густих садах

важно вростали у плюскіт малого дня
срібні тополі обіруч, коли дені
трепет сідлав і хвицав його, мов коня,
та осідлати ніяк не умів, не міг

був він сухий як степ і шамкий як рінь,
наче розсохла щогла просив огню.
море над ним повисло собі вгорі,
море сміялося: я тебе не впиню

~ буде дощ із люльок ~

буде дощ із люльок гупати об річку,
об важкі сорочки і скляні полотна,
буде все невпинне, буде все навстрічне
– і пташата брижів, і кульбаб ряснота;

буде сизе кірря з ночі наростати
і вминати трави сріберні й голодні,
буде розтулятись нагло ліс рогатий
між поталих билець місячної сходні

але ми, нівроку, нахапаєм яву:
золоті стежини щебету навили,
засурмили сосни – сонні пароплави,
і гудуть шляпини райдуг біло-біло