Трудівники моря

                 батькові, не лише моєму

трудівники моря солоні й іржаві,
море під ними тріщить і висне,
море тріщить по швах, а мислі
шерхлі й жилаві

десь на обрії пальцями труби
мацають небу лискучі жовна,
і так стає над водами жовто,
так стає любо

трудівники моря сміються, чалапають,
сміх розвішаний, а їх не видко,
ти встаєш від них – біла лебідка
з лускатими лапами

ти устаєш од них струнко і тонко,
шворки сміху мотаєш на горло,
море густе, а луна горне
світ в ополонку

трудівники моря б'ють по халявах,
коли ти, пташка, плетеш гнізда
в рожевих каменях, сичиш зміїсто
на море діряве

де ви, статні, мужні, добротні,
вже ні сміхом не сіє ні журом,
у халявах зотліли амури
напередодні

~ нам синя куля ночі ~

нам синя куля ночі, тільки і всього
нам тільки синя куля пластилінова
нагрій її об сонячне чоло

бо там де я перетікаю в сон

сідає місяць коло ліжка  псом

і сам перетікає заразом

і ніч нам надимається між стінами

Дніпропетровськ stripped

намалюй мені скелі
але скелі такі, об які
моглося б убитись

намалюй мені хмарочоси
хай пірнають важко і жовто
під опалі повіки неба
хай лягають у твань щоками
і пливуть
і пливуть
німотні

і собі за ними ковзнути
в білі вирви у сірій днині
і черкати скронями скелі
здовж води
здовж зелених раків
розгортати небо і хвилі
упівподиху і тривати
аж допоки настане море
чорне Чорне настане море

і зісподу двори як пащі
кістяними губами тягнуть
шум туманів
хребти мостів
мушлю дзвону із острова
острів
змерзлі буди канатної траси
змерзлих любків у ржавій буді

і мене, із волоссям як вельоном
погамовану, рівну, загоєну
і пустельну як злітна смуга

~ це чорний замок ~

Це чорний замок з вищербленим серцем,
це птах із кам'яним багряним дзьобом.
Кому ти так ячиш із веж фортечних,
для кого ти чіпляєш пір'я сокола
на чорні вилиці, на вилиці старечі?

У патіо твоїх ледачі гуси – 
мурзаті шиї, цегла стін зчорніла.
Це сміх твій – цей утробний хрускіт,
камінний прах – твоє священне тіло,
і в ньому сонна кров смолою гусне.

Веди мене у ніч, мене кошлату,
а я втечу, і десь у каменярнях
втішатимусь, мов утекла зі страти,
допоки не намацають ліхтарні
мій стан блідий, ребристий і крилатий.

Чи ти мене тоді захочеш знати?

Бригантина

ласкаво просимо до білого міста
у білому місті манірні кралі
із перлів коралі брязкучі мониста
як змії ворушаться млосні коралі
як змії звабливі текучі пасма
терпкі змієлови терпкі підборіддя
колишуться юнки поривисте птаство
зірниці зіниці тріскучі неситі
молочні порання остюччя в волоссі
у білому місті носять і досі
мережані білі панчохи
під віхтям старої епохи

ти бачиш там біле місто?
у нього скляні вітрила
у нього суглоби залізні
навколо нього – пустелі

це ти його породила
в убогій своїй келії

~ а під цими вітами ~

а під цими ляскими вітами
виступають фазани з поклонами
і прокльонами одболілими
гатить близнами і плішинами
лихо.
а над коренями й окоренками
закосичена і загнуздана
глупа осінь зіходить сяєвом
горобиним дріб'язком плюскає
тихо.

~ тепер пора настане синіх морогів ~

Тепер пора настане синіх морогíв.
Хортиці цуценят сріблистих приведуть.
А ти – важенні міхи, втоплені в меду,
мій Львів

Поза штахетами кричить бездонна лунь,
луною б'ється в ребра білий крик.
Колись і він зіскніє і перегорить
в золу

Тоді пора настане прудконогих снив.
Оспалий Хорс уже розмотує стежки,
і ти стечеш, тонка, сумирна, навпрошки
у Львів

Хорти тебе вестимуть до глухих лісів,
де ти із горла свіжу викрешеш блакить,
де мідним оком біля скронь тобі мовчить
твій Львів

~ ходять по небу хмари ~

ходять по небу хмари,
ходять над біле віття.
хмари питаються в'язів:
– де ваше птаство темне?
де ваше тужне птаство – 
чорним, чорним по сірому?

хмари у верб питають:
– де ваші теплі руна?
в синіх маслин звідують:
– чом ви уже не сині?
в'язи риплять біло,
грають тополі на дудах,
сиплеться в небо птаство,
жменями сиплеться дрібно

плаче дівиця-осінь,
плаче відданиця сива,
місяць тримає в долонях,
місяць – її осміх,
долоні її – перламутр – 
обрій черлений цідять

ходять по небу хмари,
синім вином налиті,
ходять тугі хмари,
ходять над біле віття.

Горобинова пісня

                                                                       бабусі

Сьогодні впала паморозь. Навспак
тече у межибрів'я білий всесвіт,
рань вурдиться і падає у безвість,
зима лягає шовком на вуста
і мовкне у драґлистім безнебессі.

Така пора. Пора збирати хмиз
навколо підошов бентежних в'язів,
старі палити образи й образи –
чи од борвію затуляти їх грудьми
і цілувати потайки щоразу.

Десь ми пішли багнистим манівцем
із жовтокрилим лоскотом насподі,
де час, камінний гість, кармінний злодій,
твої ховає шию і лице,
твої зриває кинуті мелодії.

~ коли небо відзеленіло ~

коли небо відзеленіло,
а калюжі на окрай смерку
поповзли і погасли тихо,
ліхтарі уп'ялись у мене

журавлино тягнули шиї,
у поділ надсадно чіплялись
жовтограючим горошинням,
реп'яхами голів опалих

не тривожте мене марно,
он хатини сільські котять
по чорнильній ріці ватри,
он сурмить у темряві потяг,
що із колій скочив у трави