Новий Львів

І приходиш у сутінь знов,
наче спомин, зеленим тигром,
і ковтаєш моє вікно,
крізь яке ти мене давно
викрав.

І приходиш посеред дня,
як зрадливі вологі брості
шелестять тобі навмання,
а холодні щавлі повнять
постіль.

У малиновій хащі стих
білий усміх і білий спокій,
як тоді ти мене гостив
і втирав мені від роси
щоки.

А під стріхою, в густині
повнотілих пахучих тіней
плакав сум в голубій свитині,
і ставали тіні тісні й
сині.

І коли ти приходиш знов
і приносиш червоні груші,
кожна груша паде на дно,
кожен рух устає снопом
дужим.

А в'язати снопи мені,
бо в малиновім затінку – мати,
де при теплій і шерхлій стіні
зеленющо горить у півсні
м'ята.

~ так земля відступає ~

Так земля відступає і знову маячить на прузі,
сині смуги драґлисті, з них світла – вода чи обман – 
не вгадаєш, не стишиш ходи, а хлопчата безвусі
пропливуть між сітьми, попливуть собі в океан.

А за ними дядьки, а за ними діди і мужчини,
а чорнóта землі підступає під горло, і все ж
їм немає початку й кінця, і немає їм меж.

Виринає і тоне коса, і на жур тополиний
накладає зелені стібки безгомінна весна,
а Перуниця помежи вільхи іде мовчазна.

Сподівання весни

Не чекай на весну, за століття й весни не стало,
за віки на повіки упали льоди і не тануть, хоч плач.
Мигдалі розцвітуть, але кинуться в хащі навскач,
а тоді їх гукати, і битися, й плакати мало.

А за димом розлючено стогне гора і ковтає овець,
бо летять звідусіль пелехаті роздмухані вівці,
і так біло від них, що уже пізнаєш їхні лиця,
аж гора від безсилля пірнає лицем навпростець.

Там юга підіймається, замість весни й мигдалю
будуть птáхи розносити стиглі пір'їни печалі.
Тільки ранок кує, тільки з трав виростають посталі – 
там де трави, дивися, сплітаються туго у жмут
і на груди сідають краплинами пізніх конвалій.