Окуляри

І світ наскрізь
гарячий і в'язкий,
як топлений ірис –
крізь янтареві скельця
окулярів.

І кручі
котяться горіхами
під ноги, і небо
застигає патокою
у волоссі спілім.

Колись
мені робила мати
такий смаколик –
клейкий та янтаревий –
з горіхів, печива
й ірису.

Колись
мені ставало сили
клясти цей світ
і вимагати
світла.

Укотре
приймаю жінку на осонні
за матір,
що йде з нічної зміни
додому спати.

Альпень

ти був, як завжди, зелений,
зелено сміявся, пах тисом,
кудлато стрясав головою –
ти пах ворухким туманом,
сідлав осоружні хвилі,
тягав їх за сиві гриви,
розпатлані і розпусні

до тебе тулила груди,
тебе цілувала злива

і я собі прагла долі,
своїх б'ючких буревіїв –
і пахнути мулом, камінням,
що річка жене в долини –
жона твоя річка бездомна
мутиться і сходить з колій

нащо мені твої шали
Альпи твої рогаті
тиси мої мокнуть
і тонуть і тануть тануть

щоби тобі наснитись
збіса зелено і вогко,
щоби тебе пойняти
всегамівним мохом

~ як повня потече ~

Як повня потече безмовним морем,
як залоскоче ніч густим єдвабом,
– прийди

Полуденна юга ліпила з мене глека –
із глиці, глини синьої і синьої
води

Я дудоню солоними вітрами,
вохристий серпень сиплеться між пальці,
пече

Як зоряні хвости розвіють спеку,
як гори видихатимуть лисиць рудих
з печер

– прийди, прийди, німуй мене і повни,
як повня потече, течи, тамуй

– розбий мене, – благає тиша човен,
розбий цю ніч і цю вогку ману,

як краби колисатимуть сивини
досвітніх вод

– устигни виліпити власноруч до днини
моє єство.

Лель

Всі коханки твої розбрелися,
розточилися віттям і пір'ям –
не сумуй, бо вони були щирі.

Ще ріка не була імлиста,
не хапала вітрища гирлом,
ще русалки німі, покірні.

Ще три дні цьому сну тривати,
ще три дні і чотири хвилини,
і устануть русалки з глини.

В них волосся зі сну зім'яте,
в них долоні од млости теплі,
в них озимий спів, сухоребрий.

Як уп'єшся ними досита,
їм на плечі накинь – літо.