По другій туди досягає сутінь,
і вже ніколи аж до світання
на серпокрильцях ні сліз, ні маків,
а тільки шелест чорнявий чути;
в годину стомленого світила,
в осерді двору, як серед смути,
на хміль лягають діди нечутно,
яса лягає поздовж дозріла;
діди опішні, питають ночі,
а лиш по другій, заледве-ледве,
яса пахуча, як річка меду,
дідам у вусах рудих сокоче.
