~ хмари були плескаті ~

Хмари були плескаті, день насувався з ночі,
день насувався долі, наче всю ніч не спав – 
тільки одне багаття, сонне руде багаття
поміж беріз цибатих і швидкотілих трав.

Відсвіти не сочились, не зігрівали сіру
млість листопадну, хижу пізньоосінню млу.
Милий, скажи, наскільки, милий, скажи, чи дуже,
милий, скажи, чи треба сонця моєму чолу?

Чи може попід ранком, де височіють верби – 
верби іще зелені, верби уже важкі – 
може густіє промінь, може стримить у безвість
промінь навколосвітній з раненої душі?

Тихо. Неначе в журі, як ув осіннім лісі,
м'ятім осіннім лісі виструнчились на суд
білі кленові душі, сірі свічада буків – 
а їх поїла тиша гордих осінніх смут.

~ чи був той дім ~

1.
чи був той дім, бездонний і важкий,
що на краю густого лісу
зростав із чорної, як ніч без сновидінь,
землі?

кричала зелень, кожен лист
був птахою, з духоти напростець
викочувалася сліпуча повня

і дерев'яні пси,
і білий сад,
і порцелянові поруччя
не дихали і не хитались,
як завжди, а пагорби,
порослі лебединими піснями,
стекли у ріку

2.
над ранок
ліс заокруглився
і впав у ріку спілим кавуном

3.
на дошках і на шафах
лежали пасмуги медових митей – 
таких медових, що маленька пані
відпустила сірі вилиці
і сірі передпліччя
старого дому

її коханець в білому
даремно не почув,
як поза хащами, у букових
осяйних галереях,
озвались жовни

4.
– чи ти прийдеш,
як висохне молочна повня
і як цупкою синявою
виповняться сливи?

– як вийдуть лопухи із берегів,
і як черешневе пагілля
вигойдає янтареву пору,
я виросту поміж стеблин

5.
надвечір
ліс посинів і упав
на схили сутінків
горохом,
а дерев'яні пси
просились до комину

Безсоння

Писати листи, бо вже гасне натомлена ніч,
до плесен прив'язані сірі стривожені птахи,
і вже виростають із брижів мов марева маки,
неначе десятки знайомих і рідних облич.

Вони виростають і темно над світом пливуть,
повільні й важкі пропливають по колу, по колу.
І почерк посизів, і аркуш гойдається голо
у строгу імлу, в незрушну як сон каламуть.

Шлях, що веде до води

татарин-блондин сховав у наплічник коран.
день іще спав. день іще тільки ріс.
у кріслі попереду втомний дені лаван
хрипко сміявся в безлюдді чорнявих кіс

юна його жюльєт колихка, немов
суна на ній, а не сукня – блага й бліда,
юна його жюльєт наче дзбан з вином,
наче маслини вогкі в густих садах

важно вростали у плюскіт малого дня
срібні тополі обіруч, коли дені
трепет сідлав і хвицав його, мов коня,
та осідлати ніяк не умів, не міг

був він сухий як степ і шамкий як рінь,
наче розсохла щогла просив огню.
море над ним повисло собі вгорі,
море сміялося: я тебе не впиню

~ буде дощ із люльок ~

буде дощ із люльок гупати об річку,
об важкі сорочки і скляні полотна,
буде все невпинне, буде все навстрічне
– і пташата брижів, і кульбаб ряснота;

буде сизе кірря з ночі наростати
і вминати трави сріберні й голодні,
буде розтулятись нагло ліс рогатий
між поталих билець місячної сходні

але ми, нівроку, нахапаєм яву:
золоті стежини щебету навили,
засурмили сосни – сонні пароплави,
і гудуть шляпини райдуг біло-біло

Стелла

                                           С.М. та всім її сестрам

Вечір синіє стрімко – ще на льоту.
Тихо нападали липи на тихе дно.
Їх загубив зелений тонкий пастух,
той, що його ти вщерть напоїла вином.

Їх загубив пастух і намарне звав – 
липи синішали, в липах склянів сміх.
Блідо лунав пастух, Стелло, а трава
гірко куницею слалась тобі до ніг.

~ білі птиці на чорному дереві ~

білі птиці на чорному дереві
гнуть тонке розхвильоване віття,
їхні крила тяжкі й нерушні,
в їхніх волах – блакитні повні

але села зовуть химерами
явори свої непрожиті,
а вербиці свої минущі
не зовуть голоси солоні

– де ви, птиці, такого білого
назбирали цупкого спокою?
ген по селах стоїть морок,
мов студений осінній крик

– ген по селах діди з вилами
і ненатла печаль тьохкає

покотилися повні угору
покотилися повні згори

Микитин Ріг

Тут зроду не пахло так буро і твердо,
немов оголилися знагла рудаві
штахети старої як світ залізниці
містянам під ноги, у димній забаві;

немовби лежали, поточені млою,
не шпали, а душі, блаженні й одверті,
і в'язи вростали у них поодинці,
і їм за ключиці тримались по троє

А зрана, у тиші, займались і гасли,
займались і начорно танули гуси,
а шпали юшили темнаво і масно
та іконописно гусли

~ балам-балам ~

Балам-балам,
гойдається стверділий день,
упало біле неслухняне світло
зі жмень

По кручі біг самотній та стрункий
ранковий ліс
і на краю знічев'я
у кручу вріс

Отак і час – 
гарячий як смола – 
закрапотить із розбуялих сосен
товстого скла

І соснами вросте попід поріг,
коли зорю рясну
недбало висипатиме зима
у бутлі сну

~ а снігу – діждати? ~

а снігу – діждати? чи мовчки навшпиньки
збирати трикутні сліди ліхтарів,
що жужмом нападали ген угорі,
поверх терикони легкі і пустинні?

поверх течії череп'яних тополь,
що тягнуть зап'ястя насторч до дороги,
де гасне пітьма, де чорноту вологу
у коси шорсткі заплітає юдоль

і там вже не чути ні писку, ні скрику,
і все вже непотріб – і сніг, і ліхтар – 
а тільки в кургані рипить самота,
покволом здіймаються вгору горіхи