~ ще ціла вічність до весни ~

ще ціла вічність до весни

ще снігу снігу на півроку

а ти стоїш не ступиш кроку

ненатло небо п'єш грудьми

ти ще хлоп'я тобі ятрить 

ця розборознена дорога

і жужіль в борознах і роги

молодика і синь і мідь

а вечір кутає хати

гойдає сутінь тепло дише

і пахне шерехата тиша

і мруже льди...

а у тебе пшеничний сміх

а у тóбі дзвенить Колядою

дивосвіт, дивокрай,

дивосніг!

...і пелехатим цуценям

твою правицю лизька грудень

і береже тебе од збуди

і гавка в морок навмання

~ о як ти пахнеш, леле ~

О як ти пахнеш, леле, як ти пахнеш!

Як ти пахтиш нецідженим теплом!

І місяць сходить свіжим молоком

у нехвильовану пітьму кімнати,

і ти пливеш по гирлах і заплавах,

загравами юшить загусла хлань –

а ти, а ти обаполи мовчань,

а ти опівночі лелієш квітку тьмаву.

Я – твоя падь, твоє лунке позліття,

ти ввесь – борлак, ти ввесь – гіркавий дим!..

І сходить місяць соком молодим,

і солодом цілує верховіття.

~ осінь димами висмажена ~

осінь димами висмажена

листя прілого, карого,

думами осінь виснажена,

розкошлана, майже-опала

ще не дощило просіддю,

ще не куйовдило імлами,

що ж так, що ж так – босими

перед борвіями зимними?.. 

Великий Луг

Трава-мурава... 

Узялася сном-марою 
слава бойова.

Мацуо Басьо //Микола Лукаш

Твої куряви стужавіли,

горді коні твої німують.

Випий трунку, випий, мій милий.

Горди твої посірені, бавні.

Листопадиш-огниш всує,

соловею-розбійнику славний.

Твої славні квасніють, гуснуть,

гугнявішають сиві гуки

ув озимих твоїх пустках.

Випий зілля, брате, набілу,

хай вертають лошиці на луки,

хай глитають душу зболілу.

~ біжиш, босонога ~

Біжиш, босонога, гірчично-цитринна,

благаєш снігів, поблідлих, як попіл,

щоб ними помити своє замасніле,

спітніле, колись жолудеве волосся

в задимлених балках витьохкує пташшя,

а може то сиво риплять осокори,

а може то ти видихаєш тумани –

а може то ти засіваєш прокльони

біжиш, світломрійна, шипшиною, терном,

сліпма марнотратячи виміри й міри. –

а може то площі розлились озерно,

аби ти упріле волосся омила.

~ доброго ранку, недоєна ~

доброго ранку, недоєна

країно моя задрімлена,

у грудях твоїх охлялих 

солодке горить молоко

горить і гірчить вуглиною,

доброго ранку, невтішена

країно моя розбарвлена,

зоре моя плинка

плине в заовиддя маками,

скрапує цівками білими

звада твоя обвуглена,

зваба твоя лунка

~ у цих вікнах золотаво-охряних ~

У цих вікнах золотаво-охряних,

у цих сяйливих високих вікнах

вогшають, займаються будні,

розтікаються по місту конфітюром;

ці вікна задивляються у темінь,

у мокрі коси темнавого гілля,

у ліхтарів спесивих шиї,

у шиті шовком золотим калюжі;

а під вікнами ходять парубки,

по-койотячи нишпорять площами,

попід охрою вікон по-лисячи

замітають сліди дівчатка;

а у вікнах вальсують погляди,

пульсують посмішки, порухи,

і приховують мудро, милостиво

сиров'ялених шалів куриво.

~ тепер кричи висмикуй літаки із неба ~

тепер кричи висмикуй літаки із неба

валандайся по стінах

пазурями загрузаючи в казенній фарбі

в потрощеному недосвіті недобарбі

від туші чорні сльози на колінах

тепер кричи горлай дурепа

уже тікати без потреби з дому

кохання цмулити з фужерів із пластмаси

тіток розчулюючи генделкових

тепер кричать чавунні сови

і ти кричи ридай забракло часу

забракло волі відчаю утоми

Сварка

і тоді полетіло начиння
(чудова глиняна мисочка
з зеленим розписом, біжова
– ущент її та терпіння!)
залишилась тоненька рисочка
цівочка вином діжковим

кішка зорить очиськами
зграї уламків хихочуть
в'ються плющами здогади
нашорошились вітриська
(в синьому передноччі)
кошлатились наші спогади

і тоді розлетілись зграйки
крученята й круки дорослі
зупинили вазонки танці
(сердешні сердечні лушпайки)
– досить! годі! шаленці коханці –
мов уперше насторч наосліп

~ передумано, перетомлено ~

Передумано, перетомлено,

заколисано зойки, стоплено – 
гонихмарнику, пересвіте мій,
посміхаєшся з-під русявих вій;
душе зсяяна, розчерешнена,
солоди мене, притиши слова,
колиши мене, напувай дощем
чорноземний пил, серпанковий щем

~ жовтню-жевжику ~

жовтню-жевжику, у вуста цілував
мене ранок спокусник легінь
муркотів біля скроні легіт
м'якокрило дрімав в головах

і дзвенів небовид дзбаном
лив гречаного меду проміння
жовтню-бахуре, май терпіння
приголуб падолистом кургани

а за мною стриміли чайки
фестивальні облаки й осики
жовтню-денді золотоликий!
всі серпанки зносив всі куфайки

Формідаблє

можеш кружляти мугикати азнавура

пухкати меленим імбиром по кухні

завиноградженій закелихованій

балансувати на лезі наглої радости

наглого щастя незаслужено літнього

ледь не розпорскуючи каву для неї

ранково-бентежної також вершкової

салютувати своїми соками

жонглювати пляшкою вермуту

недоквітлого недосмакованого

можеш розмішати розіскрити

картатість фіранок халатів віхтиків

танцювати сальсу з підносом з келихом

з філіжанкою з тиском підвищеним

~ уже не дивують свічками каштани ~

Уже не дивують свічками каштани
і марно чекати гучних перетворень
і марно марудитись маревом моря
і схрещувать пальці на гарну погоду

ми випили літо до днища до мулу
вже марно марудитись маревом моря
і вже не дивують свічками у жовтні
розквітлі каштани травневі історії

травневі надії весняні напнуті
уже забуваються стерті затихлі
вщухають мелодії сердиться море
бентежаться жовтні розчахують суті

~ нехай святиться ката мого ймення ~

Нехай святиться ката мого ймення,
що він мені тобою зшив повіки,
йому підвладні змієшкірі ріки
заглитували в мул мої корені,
хилилася, твоїм вітрам покірна,
кори та коси розстеляла зливам,
побита блискавками, мокра та щаслива,
я реготала, я навіки вірна,
мій кат хапав мене за мої тіні,
ти пив вино під бронзою торшерів,
мій кат зшивав повіки, вікна, двері!!
– Твоїм промінням.

Замість трембіт

                        …і сплітались з плачем сумної трембіти,

            що все ознайомляла далекі гори про смерть…

                                                             Михайло Коцюбинський

мамо,
мені під ноги всівся пес,
забарвлений під мокко,
насторожѝв медові вуха
і до небес завив,
послухай,

мамо,
і рівно половина 
викотилась місяця
брунатно-зеленавого,

хапливим кроком
постать біля банкомату
зірвалась з місця,
зіщулилась,
зашаруділа чеком,

а пес 
світився чистим янтарем
і вив безтямно,
і кришились мекки,

мамо!
який янтарний світ:
у стумі ліхтарів коньяк 
і псові мокрі очі.

зухвало-гожа ніч
і пес

замість трембіт

~ моя країна ~

моя країна
порпається тихо
завзято
безупинно
беззмістовно
з петуніями, півнями, півоніями

кричить щодуху
горло надриваючи
затято
негостинно
нелюбовно
про унії, союзи та колонії

мовчить і нидить
наніц би застигла
зажелатинена у липні
в жовтій сухості

танцює данс макабр
з предків тінями
закохана у мальви свині
сині мудрості

Les vacances dans la province

~ вкотре тікали зі степу ~

Вкотре тікали зі степу

від фазанів тюльпанів

потягами схід-захід

з протягами – наопаш!..

звісно, ми ховались

від людей – по залюднених кнайпах,

по площах серед туристів

з донбасу сокільників польщі

нас навмання водили стебла колій

і вікна дахові зітхали світлом

співав раптовий дощ і

голубив кам'яниці

і зодягав у посріб

ковзкий травневий брук

ми спраглі ми роз'ятрені 

ми пили просто з плеса –

під вітами

– під тривний літаковий гук

пилок бузків і груш

сідав на твої мешти

і сходив пахотом –

дедалі млоснішим тугішим

– в зелені горла труб

а захід угавав

минав без решти

зі сходу плила ніч

і збирану в степах

полинну лила тишу

~ видно було із відстані ~

Видно було із відстані

щік його сірий полиск,
пшеничне волосся, стрижене,
широкі долоні зі збитими
багряних кістяшок курганами
(знервований, пробиває
тендітні стіни картонні),

клав по шість штук арахісин
із жовто-синьої пачки
зі срібним розпатраним боком
до рота, виятреного
густими смолами й словами
несказаними, несказанними.

Сидів сам, на лаві, у виямку,
у міжбрів'ї каштанових колій,
із пакета видобував
пиво, арахіс та музику,
ще до восьмої ранку.

Злизував вдячно з пальців
сіль впереміш із мазутом,
тер лоба, губи, спогади
змордованими рукавами.

Довкруг виринали трави
смарагдовою щетиною,
сміялись роти калюж.

Бентежились вертанням

журавлині вервиці.

Видобував з пакета музику.
Сіль із мазутом злизував.
Із пачки жовто-синьої,
змордованої, небентежної.

Прософори

Хтось запалив зелені ліхтарі,
зелені ліхтарі із Нави блимають,
і шкіряться у відгомін зорі
вечірньої, рожевої, земної,
бринить зелене світло дримбою,
дрижать зелених променів сувої,

автобуси-рибини хилять голови,
туман цілує в очі світлофори,
зі скверів суне сизе оливо,
кубляться постаті зелених марень,
сумні, розкішні сплять софори,
снять ягодами золотих ліхтарень.

~ дивовижно, як погідно ~

Дивовижно, 
Як погідно, тихо
Спливає березневий вечір,
Торкає плечі, 
І течії
Чортомлика закутує 
Вовняним шарудінням
Сухого очерету,
Осокору,
Ранньовесняною смутою,
Міжчассям, позачассям,
Як стомлено переступають хвилі
Пороги льодяні,
Як тревко золотяться літаки
Над нивами, 
Як знехотя, поволі
Синіють, бузковіють дні,
Як щемно зазирають ув озера
Талої води, розлиті по полях,
Дві літакових смуги,
Щойно народившись
І танучи в небесних колах,
І очі, очі, гілля, сніг в ярах,
І ані спокою, ні туги,У скронях стукіт.

~ убезпечені від гроз ~

Убезпечені від гроз й гітарних рифів,
сховані за дві дороги від халуп,
п'єм глинтвейн, пари вдихаєм сиві,
в коньяку вишукуєм кору
дубів, і сосен з ялівцями
запашні та млосні спогади живцем.
Вітер гупає вікном ночами,
плед з трояндами, подушка з ялівцем,
в'язані шкарпетки, кашеміри,
павутинки-шалики і чай.
Зими й літа тут не знають міри,
весни й осені тремтять в очах.

~ б'ються у вікна ~

Б'ються у вікна

смутами, політиками,

штормами, шторами
тріпаючи, що ненароком
спорснули межи шибки,
коли комусь із нас повітря закортіло,
– буде їм уроком,
бездушні вістря січня,
достоту лютий. А час,
ущільнений для нас,
заради нас,
всупереч нам,
де-небудь стигне, певно, як желе
поміж зірок,
а тут – спалахує щокрок,

десь тоне у вершках небесних
з космічною ваніллю впереміш,
а тут – шипить шампанським,
необачно потривоженим,
тут падає знеможеним,
замучений пінистим власним шалом,
або висить, мов маятник, в пилюці,
тупиться, як забутий ув окропі ніж,
гордиться сам собою,
всміхається, і молиться з юрбою,
цілує зброю,
регоче нетутешньо
і несміливо замовкає.
Хурделиця мете, а сніг під сонцем сяє.

~ бува, бере мене тривога ~

Бува, бере мене тривога,
коли раптово зніметься з-понад дороги
у надвечірнє небо 
велика шаблекрила сіра птаха,
сполохана відвертим світлом дальніх фар,
сіра, як міль, пекуча, мов пожар,
і зникне в голих кронах 
непофарбованих вапном дерев;
бува, зачуєш в нутрощах машини тоскний рев
– коли торкаєшся колесами ще білих
плям уторканого снігу на асфальті – 
і враз висмикує з хиткого сну,
кургани, а навколо все кургани,
і відрухово розчахаєшся снігам,
летиш за вітром, помежи думками
і між сигналами мобільного зв'язку,
над океанами, минаючи солоні бризки,
виплутуючись з марева гірлянд, 
залишених після Нового Року,
і, змерзла, опиняєшся – нівроку –
в своєму кріслі поруч водія, 
стискаєш теплу рідну руку.