татарин-блондин сховав у наплічник коран.
день іще спав. день іще тільки ріс.
у кріслі попереду втомний дені лаван
хрипко сміявся в безлюдді чорнявих кіс
юна його жюльєт колихка, немов
суна на ній, а не сукня – блага й бліда,
юна його жюльєт наче дзбан з вином,
наче маслини вогкі в густих садах
важно вростали у плюскіт малого дня
срібні тополі обіруч, коли дені
трепет сідлав і хвицав його, мов коня,
та осідлати ніяк не умів, не міг
був він сухий як степ і шамкий як рінь,
наче розсохла щогла просив огню.
море над ним повисло собі вгорі,
море сміялося: я тебе не впиню
