~ нині ранок білий-білий ~

                  Вітомирові Білєрі

Нині ранок білий-білий, 
білобровий ранок плиє 
між полив'яні тополі

Нині сонце сивовусе 
п'є горіхову наливку
з глиняних долонь землі

Ось тобі полотна степу,
вощані дороги в ирій – 
ось тобі весна у льолі

Плий і ти половим небом,
за рікою, по прожилках,
у солом'яній імлі

Плинь і ти, трисутній нині,
дихай ясноясенево,
смійся ясноясенево 
у світи

~ це місто ~

Це місто тисне мені груди,

цей край свої коштовні шати

мочає у Дніпрові води – 

і до чола мого оклади

горне.

– Чоло горить.

Це місто рокотить заліззям.

А я ношу його намистом – 

а я його ношу, мов перли

чорні.

Не руш! Я вже не йму тумани

тобі стелити, як обруси.

Не муч! Не ваб Дніпровим тілом – 

Дніпро загус

довкруж.

~ ти міг би ~

ти міг би
ловити в леті
пальці мої
прозорі

шкіра моя тужить
за дотиком твоїм
дуже

тільки молю, серденьку,
– коли туманію долом,
сій на мене лелітки
– я буду бачити зорі

лиш пам'ятай, мій пане,
руки мої-билини
коси весняносвіжі
пальці прозороп'яні

~ колеса малюють кола ~

Колеса малюють кола,
водій підганяє заходить.
В кіосках чіпси, кола,
крем-сода

У нього чорне волосся.
Він ношений, мов торбина,
по татах нових, нових.
Він досі
дитина

Ще трохи – і загуркоче,
і залоскочуть вітрини
зайчиками,
і автовокзал нарине
суцвіттями – 
так по-дитинячи

А далі – 
а далі смерком,
все далі і далі степом,
все стомлене, все відверте

А він безмовний, як поле
А він курить, наче поле
Він курить побіля маршрутки
під куртки чорної шелест

Дівчатка

І

а у висліді – тільки послід

на порепаній шкірі околиць

розтривожена юнь пахне сіркою

сяє зірка у лобі

ти спинаєшся вгору секвойями

або скорше бамбуками

хтивими

я стелюсь морогом нісенітно

надокучними лащуся

рястами

малювали губи помадами

по задвір'ях шкільних

розмальованих

і скидали шапки у віхоли

щоб опереними

скидатися

і не мерзли

лише трохи щулились

лише хрипко зухвало сум'ятно

тяли всесвіт

лункий і

химеристий

наче постріл