Ностальгія

У мокрому місті, засіяному дощем,
зелені, як райські птахи, газони сну.
А небо ошатне й мале, мов камінний звук,
що плаче в камінне плече.

У мокрому місті по цеглі тече гора,
повзе соковитий мур, торохтить броня,
з неспілої аличі виростає на пнях
і вилицях жовта герань.

У мокрому місті горластих чорних троянд
немає у пам'яти весел, у веж – мети.
Ясмин йому море, плющ йому проводир,
а став яблуневий – євшан.

Степова

А мчи! а мчи! допоки схід розтятий
у повсть імли черкає мокрий слід,
замекають навпереріз рясні телята
із густини нечулої землі,

бо я тут гостя, у степах пливучих,
і все мені тут дим і дивина – 
а тільки як чебрець пекуча круча
крізь стид космицями синіє гучно
і гучно ухає в мені до дна.

Вруна

Дарма, що курган поріс бузком – 
його торішні чортополохи
вростають глибше,
ніж чорний свист акацій

Мамо,
чи гуде світ за курганом
так само, як і коло нього?

Бо на кам'яному колодязі
сидить фазаниха,
така ж тиха і горда,
а маки тепер солодші,
ніж будь-коли,
і ріка тепер не водами,
а пряними травами,
і прощає, все прощає

Сиділо в полі
три білих голубки,
а поле під ними качалося,
райдугу засвітили – 
від кургану аж попід ті вогні,
що звідси здаються зграєю
звиклих снив

У зеленій сукні гуляю,
і весна довкола зелена-зелена – 
чи побачиш мене?

Чавунні сови поселилися на горищі,
де, певно ж, ростуть і цибаті дощі,
й молочне забуття – 
корінням уверх;
а як вечір удається особливо славним,
скидають на садок
дзвінку росу

Отоді лягає море,
як позолота на вечірніх ластівок,
гіркавим евкаліптовим віком – 
чи тримаєш його за вруна?

День Волхвів

У передранні, у передранні
схилився синій як брага острів,
схилив до дна легкомисних маків
думки клечані

І тільки в полудень проз тятиви
він виплив чинно з тонкої млости,
з дубами виплив навпереваги,
неполохливо

І тільки як вечорово гасли
у сизім полум'ї бистрі зела,
вознісся острів, гойда-гойда
веслом всечасним

І лиш коли забринить поволі
і скрикне, падаючи, омела,
тобі русалки залишать гойну
у травах льолю

~ був шторм, і море ~

Був шторм, і море ходило навколо,
і хмари крутило як срібну таріль,
а білі холодні собі човнярі
лілеї за гребінь тягли суходолом.

Їх ждали хатини обабіч і всюди,
їх ждали на стрісі хрусткі вишняки – 
а їм все щетини сміялись шамкі,
і все їм плигали зайці попри груди.

На щогли намотана буря гуділа,
а щоглами стали самі човнярі,
і їхнє волосся пливло угорі,
а їхні сорочки біліли до тіла.

Одному ожина вхопила зап'ястя.
По другого чайки злетілись наспід.
За третім порічковий охкає цвіт,
четвертого хвилі голублять шпичасті.

Їх ждали хатини в росі виноградній,
та вщухла над ранок лише осока – 
як чисто гойдалася вишня тонка,
як слались прозоро піски благодатні.