Тільки
про серце своє б не забуть
в цю небезпечну заплутану осінь.
А я знов невзмозі,
жаліюся досі,
та досить –
і далі ще ж є якась путь.
Далі ще ж мабуть нап'юся сповна
з різних криниць, і тебе ж ще зустріну,
до того ж – не кину,
хай в що я полину,
хай скільки б отак не сиділа сама,
і безліч питань...
~ ти їв колись солодку вату? ~
Ти їв
колись солодку вату?
На патичку з паперу чи з картону,
Намотується шар за шаром – з автомату,
І кличе до солодкого полону,
Так пухка, спокуслива і біла,
Та іно спробуєш солодке павутиння,
І – злиплась, затверділа, поруділа;
Для цього ж треба і бажання, й вміння,
Аби солодкість різати на нитки,
Аби вони за мить перетворились
На кульки паленого цукру, любі дітки,
Підходьте, пригощайтесь, ви ж не бились?
Поводились слухняно? – мама купить,
На смак її ніхто, певно, не любить,
Скажи – ти їв колись солодку вату?
А варто цукор палений – ковтати?
На патичку з паперу чи з картону,
Намотується шар за шаром – з автомату,
І кличе до солодкого полону,
Так пухка, спокуслива і біла,
Та іно спробуєш солодке павутиння,
І – злиплась, затверділа, поруділа;
Для цього ж треба і бажання, й вміння,
Аби солодкість різати на нитки,
Аби вони за мить перетворились
На кульки паленого цукру, любі дітки,
Підходьте, пригощайтесь, ви ж не бились?
Поводились слухняно? – мама купить,
На смак її ніхто, певно, не любить,
Скажи – ти їв колись солодку вату?
А варто цукор палений – ковтати?
~ відпусти ж мене нарешті ~
Відпусти
ж мене нарешті,
не тримай мене за крила,
не тримай мене в арешті,
не зривай мої вітрила.
Ти ж уже не сушиш ріки,
просто топиш мого човна,
хвилі пізні, хвилі дикі,
а вода сум'яттям повна.
Ти ж уже не палиш небо,
просто смикаєш за крила...
Ти ж хотів, щоб я – летіла,
відпусти ж мене від себе.
не тримай мене за крила,
не тримай мене в арешті,
не зривай мої вітрила.
Ти ж уже не сушиш ріки,
просто топиш мого човна,
хвилі пізні, хвилі дикі,
а вода сум'яттям повна.
Ти ж уже не палиш небо,
просто смикаєш за крила...
Ти ж хотів, щоб я – летіла,
відпусти ж мене від себе.
~ я палала так довго ~
Я
палала так довго, так повно,
я палала, палила весь світ,
небезпечно як віра, умовно
як сон, і надовго – на тисячі літ.
То було навесні і у вирі.
А тепер, не здолавши вогню,
Дмуть вітри, хазяйнують в квартирі,
І шукають надію мою.
я палала, палила весь світ,
небезпечно як віра, умовно
як сон, і надовго – на тисячі літ.
То було навесні і у вирі.
А тепер, не здолавши вогню,
Дмуть вітри, хазяйнують в квартирі,
І шукають надію мою.
~ і ти нарешті теж розправиш крила ~
І ти
нарешті теж розправиш крила.
А я літала довго між зірок,
Боялась по землі зробити крок,
Аж ось осіла.
Мені співали зорі про печаль,
Мені співали весни про безкрає,
Про ту, що серце крає і ридає,
Але мені не жаль.
Хай той, хто дихає промінням і летить
Поміж зірок, холодним світлом скутий,
На мить осяде, травами забутий,
Роси попить.
Хай той, хто сам себе в блакиті п'є,
Хто спокушається холодною зорею,
Знайде себе у вітрі над землею,
Життя моє.
А я літала довго між зірок,
Боялась по землі зробити крок,
Аж ось осіла.
Мені співали зорі про печаль,
Мені співали весни про безкрає,
Про ту, що серце крає і ридає,
Але мені не жаль.
Хай той, хто дихає промінням і летить
Поміж зірок, холодним світлом скутий,
На мить осяде, травами забутий,
Роси попить.
Хай той, хто сам себе в блакиті п'є,
Хто спокушається холодною зорею,
Знайде себе у вітрі над землею,
Життя моє.
Ода Моєму Розуму
Я –
все, я – всесвіт, ви – ніхто,
Ви просто сон моєї тіні.
Повилізали із кліток,
Мої світанки жовто-сині.
Хліви порожні; надворі
На курнику стоїть потвора;
Тварини стали королі,
Князі тваринного терору;
Порожні авта скрізь пищать,
Перевертаються трамваї;
Вони – творці усіх багать;
Їх страхи їх не полишають;
Вони – усюди; вони – все;
Бездомні, дикі та потворні;
Кульгаві мрії хтось верзе;
Неволю їм, щури коморні;
Всю еволюцію – під плуг;
Вся революція – тваринна...
– Гей, Всесвіте, чи ти оглух?!
Хіба ж це я у тому винна?..
Ви просто сон моєї тіні.
Повилізали із кліток,
Мої світанки жовто-сині.
Хліви порожні; надворі
На курнику стоїть потвора;
Тварини стали королі,
Князі тваринного терору;
Порожні авта скрізь пищать,
Перевертаються трамваї;
Вони – творці усіх багать;
Їх страхи їх не полишають;
Вони – усюди; вони – все;
Бездомні, дикі та потворні;
Кульгаві мрії хтось верзе;
Неволю їм, щури коморні;
Всю еволюцію – під плуг;
Вся революція – тваринна...
– Гей, Всесвіте, чи ти оглух?!
Хіба ж це я у тому винна?..
~ я не люблю подібних днів ~
Я не
люблю подібних днів.
Дерева простягають віти.
Застиглі краплі. Мокрий вітер.
Примари з снів.
Я не люблю коли з пітьми
Січе в обличчя безнайдійність.
Гірка сира прямолінійність
Із хмар – сітьми.
Я не люблю коли в ногах
Холодність. Вогкість та зневіра.
Крізь куртку просочилась сіра
Облуда й страх.
Я не люблю коли щораз
В волоссі плутається втома.
Мені набридло ставить коми.
І жить без нас.
Дерева простягають віти.
Застиглі краплі. Мокрий вітер.
Примари з снів.
Я не люблю коли з пітьми
Січе в обличчя безнайдійність.
Гірка сира прямолінійність
Із хмар – сітьми.
Я не люблю коли в ногах
Холодність. Вогкість та зневіра.
Крізь куртку просочилась сіра
Облуда й страх.
Я не люблю коли щораз
В волоссі плутається втома.
Мені набридло ставить коми.
І жить без нас.
Підписатися на:
Дописи (Atom)