І нічого сказати. Кажуть, буває і страшніше. Кажуть, буває, що хочеться померти, кажуть, буває, що хочеться звідси піти у невідомість.
Він і сам мені розповідав. Коли вона, по всіх обіцянках, таки зібрала речі – в його відсутність, аякже – і свої, і його, і так поспішала, бідна, що розсипала по коридору мішок купленої на зиму бульби, а він, згадував, розбив дві гітари – свою і її; певно, це страшне видовище – розбита гітара, ці гострі уламки розтрощеного дерева, покручені струни; певно, це страшне видовище – отако розбите життя, як гітара, з якої нічого уже не здобудеш, і ніяких пісень не заспіваєш, ні з нею, ні без неї. Тоді він лишився сам-на-сам зі своїм гірким досвідом, балконом на сьомому поверсі з сумним і майже-останнім поглядом униз, зі своїм неспокійним вічно натрудженим горлом, тисячними боргами різним товстим дядькам, без жінки, без дітей, без надій на майбутнє, маленький мій хлопчик, не навчений посміхатися та смакувати поцілунок.
