~ ідуть чоловіки у вогкий степ ~

ідуть чоловіки у вогкий степ,
у ранній степ, холошами у сині – 
збирати явори у чорні скрині,
збирати у кишені тло густе

а на тичинах сірих і глухих
ворушаться важкі зів'ялі вуха,
і мацають акації сторуко
розверзлі пасма сонної ріки

безгучно степ лягає горілиць,
чоловікам натрушуючи в комір
свої жнива урочі й нездвигомі,
своїх горластих і намарних птиць

а соняхи рябіють навдогін
у сині гори відчайдушних спин

Станція

там, де не дістає сонце,
з пазух і тріщин проступає
волохатий померк

в чорних западинах
горезвісного займистого серпня
саме зазеленіли нетерплячі
дзьобики призимових трав
і кричать навсібіч:
– весна! весна!

померк
зизо виглядає з-між кавунців,
чеше спину о глуху долівку,
потягується довго і м'яко,
мнучи лапами повстяну днину,
лиже чорне пагіння рейок

цілі вагони зрілости
попливли навспак замість хмарин  –
де їх збирати?
їхні вікна мутні й оторопілі,
наче старий розсіл,
а багряні плавці безвільні –
дарма що пряміші за списа

станціє, що ведеш мене
крізь сірі брили нагору,
який потяг – мій?