До 5-річчя Майдану
Зараз дуже модним стало лаяти Майдан. Причому в цій справі можна тренувати мозок без обмежень, вправляючись в ориґінальності думки і форми. Месіджів всього два – «от бачите, до чого довів ваш Майдан» та «от бачите, як нас зрадили», а ідея насправді одна – скільки б ми не билися безмовними рибами, лід не трісне, ріка не оживе.
Українське суспільство стоїть на роздоріжжі. Старий спосіб життя з його авторитарними ідеолоґіями вичерпав себе, тим більше, що в умовах тотальної демократизації (демо-кретинізації, або демоно-кратизації, як Вам більше до вподоби), про яку ми забули в останні десяти-, а то і століття, видається уже неможливим спинити – не розвій демократичної свободи, а – анархію, примітивну боротьбу за життя. За нав’язаної «демократії» треба думати категоріями на позір вселюдськими, як-то: антирасизм, антифашизм тощо. Один німець (зараз в Німеччині намарно про національності не згадують взагалі) якось сказав мені: «Die Welt wechst zusammen, und das ist normal /світ зростається докупи, і це є нормальним/». В Україні демократія деформується до карикатурних форм завдяки двом важливим чинникам: по-перше, вона привнесена ззовні, а не виплекана виром своїх власних надбань; по-друге, вона насаджується насильницьки (парадокс!), всупереч здоровим інстинктам самозбереження.
