Революція!

                гавань

сама вона в'юнка і п'янкоока,
із неї кораблі пливуть лілеями на південь,
її в поранні будять три зорі – зелені півні.
де ти знайдеш таку,
де ти таку іще збереш в долоні

вона співає гаряче і мокро,
плечима талими тече із круч солоно.
і цуцик гроном котиться із комиша рудого,
спориш буяє, репається вохра,
акації на головах танцюють,
степ мукає і точить скрушні бивні

Гайдамацький шлях

ні бодян, ні цитрини, ні біле шиття.
ти німуєш у ніч своїм обрисом гострим.
ніч хапає за фари і сиплеться просом.
упускаєш мене – я пливу до межі,
там де скло утинає відбитки нестям
і засмоктує тіні зелені чужі

запиши мене в ноти свої запашні.
я сновида. я – коло навколо двобою.
он жарина під снігом. он грудень сувоєм
розгортається з лісу і наново в ліс.
тільки сосни незмигні тепер впорожні – 
ми проїдемо, глиця попадає вниз

Магомет

То як же тепер – так і будемо?
Нам віхті на голову падають – 
це сиплеться наше опудало,
це спокій стікає досадою

Долоні нам липнуть оплутані,
а лиця сіріють і гостряться,
а душі нам стигнуть і сердяться,
і душно нам півзабутими

А ніч по-татарськи сюркає,
стеле хустину з монетами.
І страшно мені цуркою,
коли ти ідеш магометом

І млосно мені у руках твоїх,
спина твоя – арфа з каменя,
впустиш мене – плаваю,
зловиш мене – зранену

Лізуть з підлоги привиди – 
край їм подоли килимом.
Я буду тебе щасливити,
а ти на це кажеш – неволити

Трудівники моря

                 батькові, не лише моєму

трудівники моря солоні й іржаві,
море під ними тріщить і висне,
море тріщить по швах, а мислі
шерхлі й жилаві

десь на обрії пальцями труби
мацають небу лискучі жовна,
і так стає над водами жовто,
так стає любо

трудівники моря сміються, чалапають,
сміх розвішаний, а їх не видко,
ти встаєш від них – біла лебідка
з лускатими лапами

ти устаєш од них струнко і тонко,
шворки сміху мотаєш на горло,
море густе, а луна горне
світ в ополонку

трудівники моря б'ють по халявах,
коли ти, пташка, плетеш гнізда
в рожевих каменях, сичиш зміїсто
на море діряве

де ви, статні, мужні, добротні,
вже ні сміхом не сіє ні журом,
у халявах зотліли амури
напередодні

~ нам синя куля ночі ~

нам синя куля ночі, тільки і всього
нам тільки синя куля пластилінова
нагрій її об сонячне чоло

бо там де я перетікаю в сон

сідає місяць коло ліжка  псом

і сам перетікає заразом

і ніч нам надимається між стінами

Дніпропетровськ stripped

намалюй мені скелі
але скелі такі, об які
моглося б убитись

намалюй мені хмарочоси
хай пірнають важко і жовто
під опалі повіки неба
хай лягають у твань щоками
і пливуть
і пливуть
німотні

і собі за ними ковзнути
в білі вирви у сірій днині
і черкати скронями скелі
здовж води
здовж зелених раків
розгортати небо і хвилі
упівподиху і тривати
аж допоки настане море
чорне Чорне настане море

і зісподу двори як пащі
кістяними губами тягнуть
шум туманів
хребти мостів
мушлю дзвону із острова
острів
змерзлі буди канатної траси
змерзлих любків у ржавій буді

і мене, із волоссям як вельоном
погамовану, рівну, загоєну
і пустельну як злітна смуга

~ це чорний замок ~

Це чорний замок з вищербленим серцем,
це птах із кам'яним багряним дзьобом.
Кому ти так ячиш із веж фортечних,
для кого ти чіпляєш пір'я сокола
на чорні вилиці, на вилиці старечі?

У патіо твоїх ледачі гуси – 
мурзаті шиї, цегла стін зчорніла.
Це сміх твій – цей утробний хрускіт,
камінний прах – твоє священне тіло,
і в ньому сонна кров смолою гусне.

Веди мене у ніч, мене кошлату,
а я втечу, і десь у каменярнях
втішатимусь, мов утекла зі страти,
допоки не намацають ліхтарні
мій стан блідий, ребристий і крилатий.

Чи ти мене тоді захочеш знати?

Бригантина

ласкаво просимо до білого міста
у білому місті манірні кралі
із перлів коралі брязкучі мониста
як змії ворушаться млосні коралі
як змії звабливі текучі пасма
терпкі змієлови терпкі підборіддя
колишуться юнки поривисте птаство
зірниці зіниці тріскучі неситі
молочні порання остюччя в волоссі
у білому місті носять і досі
мережані білі панчохи
під віхтям старої епохи

ти бачиш там біле місто?
у нього скляні вітрила
у нього суглоби залізні
навколо нього – пустелі

це ти його породила
в убогій своїй келії

~ а під цими вітами ~

а під цими ляскими вітами
виступають фазани з поклонами
і прокльонами одболілими
гатить близнами і плішинами
лихо.
а над коренями й окоренками
закосичена і загнуздана
глупа осінь зіходить сяєвом
горобиним дріб'язком плюскає
тихо.

~ тепер пора настане синіх морогів ~

Тепер пора настане синіх морогíв.
Хортиці цуценят сріблистих приведуть.
А ти – важенні міхи, втоплені в меду,
мій Львів

Поза штахетами кричить бездонна лунь,
луною б'ється в ребра білий крик.
Колись і він зіскніє і перегорить
в золу

Тоді пора настане прудконогих снив.
Оспалий Хорс уже розмотує стежки,
і ти стечеш, тонка, сумирна, навпрошки
у Львів

Хорти тебе вестимуть до глухих лісів,
де ти із горла свіжу викрешеш блакить,
де мідним оком біля скронь тобі мовчить
твій Львів

~ ходять по небу хмари ~

ходять по небу хмари,
ходять над біле віття.
хмари питаються в'язів:
– де ваше птаство темне?
де ваше тужне птаство – 
чорним, чорним по сірому?

хмари у верб питають:
– де ваші теплі руна?
в синіх маслин звідують:
– чом ви уже не сині?
в'язи риплять біло,
грають тополі на дудах,
сиплеться в небо птаство,
жменями сиплеться дрібно

плаче дівиця-осінь,
плаче відданиця сива,
місяць тримає в долонях,
місяць – її осміх,
долоні її – перламутр – 
обрій черлений цідять

ходять по небу хмари,
синім вином налиті,
ходять тугі хмари,
ходять над біле віття.

Горобинова пісня

                                                                       бабусі

Сьогодні впала паморозь. Навспак
тече у межибрів'я білий всесвіт,
рань вурдиться і падає у безвість,
зима лягає шовком на вуста
і мовкне у драґлистім безнебессі.

Така пора. Пора збирати хмиз
навколо підошов бентежних в'язів,
старі палити образи й образи –
чи од борвію затуляти їх грудьми
і цілувати потайки щоразу.

Десь ми пішли багнистим манівцем
із жовтокрилим лоскотом насподі,
де час, камінний гість, кармінний злодій,
твої ховає шию і лице,
твої зриває кинуті мелодії.

~ коли небо відзеленіло ~

коли небо відзеленіло,
а калюжі на окрай смерку
поповзли і погасли тихо,
ліхтарі уп'ялись у мене

журавлино тягнули шиї,
у поділ надсадно чіплялись
жовтограючим горошинням,
реп'яхами голів опалих

не тривожте мене марно,
он хатини сільські котять
по чорнильній ріці ватри,
он сурмить у темряві потяг,
що із колій скочив у трави

En automne

зі своїх зашкарублих днів
раптом бачиш – пальці мов струни,
і по них білий струм суне –
восени

виступають з імли нараз
зсутенілі безкрилі брості –
то бездумна, бездомна осінь
ув анфас

а бездонна жага болить
гірчаками кострищ і ревищ,
а дерева
виступають з імли мимохідь

~ чи відпустиш мене тепер ~

             Де шукати мені долі кращої,
             Ніж земля, де лежать мої пращури?
                                                           
                                Б. Мозолевський

чи відпустиш мене тепер
із багряних і синіх змроків,
де степи розляглись на всі боки
аж до щік золотих озер

чи відкриєш мені колись
свою цноту, гірку і стиглу,
чи любити тебе я встигну?
озовись

озирнися з томливих снив,
де переліском з неба висне
то багряна, то синя тиша,
що леткий мироточить спів

де калатає півверби
сухозліттям посеред степу
й дотуляється гіллям літеплим
до губів

~ коли у вазонках ~

коли у вазонках прибувало хоробрости
і вони сходили смолистим хересом,
коли між бурштиновим віттям
заплуталася вересклива синя птаха,
коли вода у ванні вистигла і стала срібною,
а вересень передощило,

вона зібгала пелени,
він зібрав гітару

і далі не дощило ні хересом, ні вереском,
але вона пірнала у зимну срібну купіль,
а він стояв і пив натще свій чай
з нарізаним кружальцем ранком

Крим (жовтень)

З тополь-мінаретів
течуть бузкові молитви,
зібганий степ підкидає плечима сонце,
сонце, марке і втомне, пливе в Тернопіль,
із Чорнопілля пливе у Тернопіль гливий,
там його будуть у ставі купати діви.

Мрії твої черлені, як райдерева,
снива твої чеканні і гостролиці.
Там, із тополь, витьохкує біле сумир'я,
твердне під ніч і висипається в ріки.

Вріжуться ріки в долоню, списами злетяться
до розшалілих зіниць із ущелин – ти знаєш,
але мовчиш і гуснеш, мовчиш і гуснеш.

Ох, поцілуй мене міцно й пекучо!
Сонцю лоскочуть воло далекі хащі.

Час скидати листя

тебе так тягнуть ці будівлі
у ніжно-персиковій шкаралущі –
рудавими своїми крівлями,
всіма своїми абрикосами,
які танцюють коло вікон,
своїм зеленкуватим склом
забитих ізсередини дверей веранд,
що ти не маєш змоги не кричати їм,
і світиш їм чолом
крізь темні плинні постаті містян
з машин, які везуть тебе
проз їхні груди

і тягнеш їх навзаєм,
цілуєш їм рожеві зморшки,
і спішно їм уста стуляєш
долонями, аби вони не сміли
– не жáлітися, жáлітись їм
пізно і не до смаку –
аби вони не сміли говорити
про задзеркалля,
про буття навиворіт,
і про тривку прозорість

позеленіле скло
змальовує усі личини долі,
коли себе у шибах розглядає
крізь падолист і мари голі
життя.

Какао

втома гусне у склянці какао,
втома грає бровами линялими.
ось – зловилася осінь в отаву,
що її тяли ми

глипає з денця руда кіптява.
знаєш, що маю я на увазі?
що зимувати нам не на часі
так нелукаво

Царівна

дочасний жовтень розпашівся,
коли узрів її
(царівна перелітна, яка ховала
скроні у малинових поплітках),
і між тополями пройшовся
терпкий зелений шепіт,
а грушка зашарілася

безмисні жовті вівці
стрибали з мосту у налите небо,
як жовтень дихав –
просто губи в губи –
розпруженими голубими яблуками,
як пучками самими брав тополі
за тім'я і чіпляв їх
до повнотілих туг

заледве огорнуло днину
грушевою повстю,
маслини, що тихцем вплелись
в овечі косми і собі летіли,
заходилися опадати синьо
на чоло

царівна станула,
неначе й не було

Танці бабиного літа

ну то й що –
не втрапляєш нині.
на дроти нанизані ноти
перестиглих німих ліхтарень –
от і вся тобі музика, пташко

повилася у плач розкішний –
плач крилатий, лункий, по литки.
танцюватимеш бабине літо,
по-циганськи подолом вихатимеш:
отака твоя музика – стогін
ринв і литавра повні.

– не лишай мене цеї осені
у простиглій віконній повені

~ буде осінь, мулка і тьмава ~

буде осінь, мулка і тьмава,
з сімома кудлатими псами
по стерні виходжати павою

будуть в'язи нестямні, нечесані,
і опілля, до них прив'язані,
будуть бити сірими плесами

і жар-птиця, настрашена гуркотом,
зроне пір'я, устромить тополями,
і прикинеться вбогою куркою

                     -

хочеш, я тобі буду осінню –
не намарне ж осикою хльоскала
по плечах надокучним осам,

не намарне ж тумани сіяла
тайкома по степах голомозих

там, де ти причаївся вирієм,
там, де ти причаївся березнем,
стану з вереснем, стану осінню,
по стерні виходжатиму босою

заМОРЕні

автобус пащею черпнув повітря копчене,
ворушать абрикосини пагіллям скорченим

зависли жовті пси над жовтими курганами,
прийди в сорочці жовтій, невблаганний мій

приплинь до мене, мій захланний, стругами
і будь мені, як перше, мужем, другом

допоки літо захлинає білим золотом,
допоки море п'є по краплі нашу молодість

ожиновою стумою заморені,
і Віз збирає тіні наші зворами

~ при краї ~

при краї,
де синь і білість
сплітаються вихрами,
глитають лопатями спеку,

де уривається
гаряча рінь,
зміяться тіні,
сухо стогне глиця,

я там ловлю вітри неспілі,
заманюю до рота білі зграї,

у тебе за плечима зяє цнота,
а у мені гуркочуть чорториї

і як віддати,
як себе стопити,
як по слідах твоїх услатися безкраєм
на березі скісного літа?

Пісня пересельців

загалом
це миле містечко
босоногі будинки на площах
понад річкою мружаться
ружі

і не важить чого спинився
тенісист із половим волоссям
і пощо розсипаються лунко
сірим бруком чорні
ворони

і яким вилискують лиском
жовті очі шпарких тер'єрів
і про що регочуться дзвони
тонкошиїх поштивих
кірх

пересельці тягнуть своєї
котять тугу по стерплих ружах
їх між брови цілує місяць
і обличчя їм верне
на схід

~ на тому березі ~

на тому березі (він далеко)
за синіми водами (густо-зеленими)
дрімають на лапах повільні леви
квилять сирени

на цьому березі горічеревому
мовчить при кручі моя хатина
дрижать в ярузі маслини мрева
в ранковій піні

я провидиця очі світяться
світло скрапує леви покотом
хто розрає вголубить вилиці
аж до лоскоту

тут при кручі хатина зойкає
сизим шерехом настовбурчена
там сирени руді як сойки і
надокучливі

я віщунка (вирятуй! висмикни!)
простягнись кудлатими гривами
доки жар будяків іклистих
зблід за зливою

Sweet fifteen

де ж зерно твоє, моя ластівко,
сестро, пташко, кров з молоком?
липнеш патокою, зяєш пасткою

розпашіла аж до оскоми,
аж донесхочу дишеш каро,
аж веселиці надимаються

аж принаджене літо карбами
у засмагу твою вчепилося

адже ти така славна та мила
– а найпаче у білій майці

До липня

надвечір
оклякло повітря липове
надвечір липи світили листям
із моря пахне срібними рибами
а ми безборонні такі
розхристані

з моря пахне надвечір печерами
білою глиною мнеться овид
а ми з тобою
іще не вечеряли
а ми очужілі
пугукаєм совами

липи пливуть
тонуть на овиді
мнеться тиша
біла мережана
ми з тобою
за тім'я зловлені
ми прямовисні
збринілі
без решти ми

ХХІ A.D.

підійди до дверей
розчахни нагло двері
там при дверях ячать
вітри

ув очах ув очах
трави а чи химери
їх усі забереш
бери

Дощ

Шепіт
синій-синій,
між вітами провалля глупі
гудуть бурдоном

З проваль
щебече мокре птаство,
і щебет ляскає калюжі,
стрибає по шовковій твані

Мені б
лягти навзнак,
сотати з неба цівки,
цілувати

О пташе!
понеси мене на крилах
у шепотливі брості,

у хлані,
де хвости птахів – комети,
пташині очі – зорі

Дзен

милий
а може
то океан гуде
а може 
то тривожно схлипують
темнаві днища

весь наш Чумацький Шлях
крихкий
неначе кришталева чаша
всі наші гострорисі чумаки
пропахлі сірими волами
жують шершаві сірі стебла

милий
а ми ж могли би
сидіти під сосною
цмулити вино
сяйливе і пахуче
як світанок

Mother Superior

мені здалося, 
ми вийшли з одних воріт, 
простоволосі, 
в зелених сукнях з білими вилогами, 
ішли навкіс у білу тишу,
ясминові невісти,
дрімотні наречені платанів,
що німували, як завжди,
здовж Майну

мені здалося, 
що вийшли із берегів річки,
що води набрякали і сходили, 
мов сонце, 
нам лопотіли пелени, як дикі гуси, 
оклякли горілиці площі,
а ми згубили десь свої 
платанові бовтиці

~ ми тут вже були ~

ми тут вже були – пам'ятаєш?

ходили по цих кучерявих водах

їли це сонце – скибками, з льодом

ми були тут коли, коли?

тримай мене, серце

тримай моє серце

як зерня

як зернятко

хай росте

мости навперейми зринають із маю

колишуть хвостами

як пави як кобри

травневе проміння гінке та ласе

як спокій

що витікає за обрій

між пліч розтікається

гук і зелень

і потяги сунуть хребтом

вирлоокі

~ маки маки ~

маки мамо маки маки
снива кубляться молочні
у степах ячать жар-птиці
проти ночі

знову повня білолиця
носить зерня зерня ронить
повня червінь сіє заки
не схолоне

і гойдаються опілля
і накочуються зела
і випручується сила
невесела

маки маки мамо маки!
у степах ячать жар-птиці
студеніють темні води
у криницях

повня сіє вовкулаків
снива кубляться молочні
– де іще шукати змислів
проти ночі

рраз! накочуються зела
два! під горло вперто німо
три – стають незмигні стебла
за дверима

~ якби я була бразилійкою ~

якби я була бразилійкою
з гранатовими зіницями
я збурювала би ранки
твої виноградні ранки

я б густо сміялася повінню
об'юшувала тебе лавою
у гриві моїй брунатній
роїлись би знади хижі

та ми живемо у хижі
не чути плачу кастаньєти
біліють мої плесна
на шиї твоїй засмаглій

литки у мене пологі
смокви куняють в серпанку
хижа наша укрита
кіс моїх різнотрав'ям

Окуляри

І світ наскрізь
гарячий і в'язкий,
як топлений ірис –
крізь янтареві скельця
окулярів.

І кручі
котяться горіхами
під ноги, і небо
застигає патокою
у волоссі спілім.

Колись
мені робила мати
такий смаколик –
клейкий та янтаревий –
з горіхів, печива
й ірису.

Колись
мені ставало сили
клясти цей світ
і вимагати
світла.

Укотре
приймаю жінку на осонні
за матір,
що йде з нічної зміни
додому спати.

Альпень

ти був, як завжди, зелений,
зелено сміявся, пах тисом,
кудлато стрясав головою –
ти пах ворухким туманом,
сідлав осоружні хвилі,
тягав їх за сиві гриви,
розпатлані і розпусні

до тебе тулила груди,
тебе цілувала злива

і я собі прагла долі,
своїх б'ючких буревіїв –
і пахнути мулом, камінням,
що річка жене в долини –
жона твоя річка бездомна
мутиться і сходить з колій

нащо мені твої шали
Альпи твої рогаті
тиси мої мокнуть
і тонуть і тануть тануть

щоби тобі наснитись
збіса зелено і вогко,
щоби тебе пойняти
всегамівним мохом

~ як повня потече ~

Як повня потече безмовним морем,
як залоскоче ніч густим єдвабом,
– прийди

Полуденна юга ліпила з мене глека –
із глиці, глини синьої і синьої
води

Я дудоню солоними вітрами,
вохристий серпень сиплеться між пальці,
пече

Як зоряні хвости розвіють спеку,
як гори видихатимуть лисиць рудих
з печер

– прийди, прийди, німуй мене і повни,
як повня потече, течи, тамуй

– розбий мене, – благає тиша човен,
розбий цю ніч і цю вогку ману,

як краби колисатимуть сивини
досвітніх вод

– устигни виліпити власноруч до днини
моє єство.

Лель

Всі коханки твої розбрелися,
розточилися віттям і пір'ям –
не сумуй, бо вони були щирі.

Ще ріка не була імлиста,
не хапала вітрища гирлом,
ще русалки німі, покірні.

Ще три дні цьому сну тривати,
ще три дні і чотири хвилини,
і устануть русалки з глини.

В них волосся зі сну зім'яте,
в них долоні од млости теплі,
в них озимий спів, сухоребрий.

Як уп'єшся ними досита,
їм на плечі накинь – літо.

Олена

у горлі у нього живе птаха
може горлиця може пугач

птаха тиха не б'ється не плаче
пір'я вмащене в чорну тугу

тільки дзьобом по горлу як цвяхом
і твердне борлак і стає гарячим
  
                                                        – 
  
за ним невідступно вітер печальний
вітер ридма ридає виє

птаху хоче свою наречену
вітер йому треться об шию

він піднімає комір безжально
криє ховає свою Олену

Вишні

березень пташком цибатим
пташком цибатим плигає
п'є калюжі торішні

місто
горить зіницями
п'яними зяє окраями
місто цілується з хмарами
сласними хмарами пишними

за хвилю до смерку
допоки ще море
не стало смолистою тишею

шиби
сочаться лимонами
посвіт тече олією
вулицею нетямною
сірою і невтішною

місто мигтить і млоїться
ще мить і
шугне зграєю
щоби ячати березень
з восьмого неба
від кришеня

ще мить і
ніде сховатися
черево міста тоншає
руки твої замислені
з мене зривають вишні

~ чорна тополя сивіє ~

чорна тополя сивіє
місто круг неї змієм
площа навколо птахою
змахує ніччю, змахує

можна і не жалітися
вгоїти можна віти ці
стиха у туях по груди
всохнути 
межи люди

~ весна іще гливка, як тісто ~

весна іще гливка як тісто
ще пристає до піднебіння
сльозиться містом
весна іще сира та синя

веслуй між глицею туману
де піднебінням сонце котить 
до океану
хапай його за теплі води

весна виснажує і коле
хапай її за жовті пасма
веди додолу
сурми її! аби не гасла

~ нині ранок білий-білий ~

                  Вітомирові Білєрі

Нині ранок білий-білий, 
білобровий ранок плиє 
між полив'яні тополі

Нині сонце сивовусе 
п'є горіхову наливку
з глиняних долонь землі

Ось тобі полотна степу,
вощані дороги в ирій – 
ось тобі весна у льолі

Плий і ти половим небом,
за рікою, по прожилках,
у солом'яній імлі

Плинь і ти, трисутній нині,
дихай ясноясенево,
смійся ясноясенево 
у світи

~ це місто ~

Це місто тисне мені груди,

цей край свої коштовні шати

мочає у Дніпрові води – 

і до чола мого оклади

горне.

– Чоло горить.

Це місто рокотить заліззям.

А я ношу його намистом – 

а я його ношу, мов перли

чорні.

Не руш! Я вже не йму тумани

тобі стелити, як обруси.

Не муч! Не ваб Дніпровим тілом – 

Дніпро загус

довкруж.

~ ти міг би ~

ти міг би
ловити в леті
пальці мої
прозорі

шкіра моя тужить
за дотиком твоїм
дуже

тільки молю, серденьку,
– коли туманію долом,
сій на мене лелітки
– я буду бачити зорі

лиш пам'ятай, мій пане,
руки мої-билини
коси весняносвіжі
пальці прозороп'яні

~ колеса малюють кола ~

Колеса малюють кола,
водій підганяє заходить.
В кіосках чіпси, кола,
крем-сода

У нього чорне волосся.
Він ношений, мов торбина,
по татах нових, нових.
Він досі
дитина

Ще трохи – і загуркоче,
і залоскочуть вітрини
зайчиками,
і автовокзал нарине
суцвіттями – 
так по-дитинячи

А далі – 
а далі смерком,
все далі і далі степом,
все стомлене, все відверте

А він безмовний, як поле
А він курить, наче поле
Він курить побіля маршрутки
під куртки чорної шелест

Дівчатка

І

а у висліді – тільки послід

на порепаній шкірі околиць

розтривожена юнь пахне сіркою

сяє зірка у лобі

ти спинаєшся вгору секвойями

або скорше бамбуками

хтивими

я стелюсь морогом нісенітно

надокучними лащуся

рястами

малювали губи помадами

по задвір'ях шкільних

розмальованих

і скидали шапки у віхоли

щоб опереними

скидатися

і не мерзли

лише трохи щулились

лише хрипко зухвало сум'ятно

тяли всесвіт

лункий і

химеристий

наче постріл

~ я в'яз ~

я в'яз,
я кожен з цих надсадних в'язів,
моїми вітами земля торґає небо – 
я кожна із цих віт

масна земля гуде
терпким німотним лоном;
снігами передчасно сталими
напоєне моє
прогоркле кірря

і кожен в'яз жене у густосинь – 
набучавілий м'язами,
проявлений у мжі;
моє пагіння срібнобіле
мережить висі;
бентежні конари
нуртують соками
і вир'ями

твої любові
віють вирвами, сльотою – 
дозволь мені
до днищ тобі сльозити!

дозволь мені
заламувати медоносні віти
і на найвищих з них
гойдати пташшя
й весни