~ приїхав ~

Приїхав. 
            Електричками, гру-
женими сирістю, сірістю, 
млістю та судомами,
протягами; везли мару,
мікробів, сонце і мороз,
і посмішок щасливих стоси,
і посмішок скупих і знічених,
і мічених ідей; гукали 
пароплави на Дніпрі,
ворони зачудовано припали 
очиськами до сходу сонця, 
і повагом, без роздратунку,
зливши звичну жовч, 
розливши синяву 
озимим збіжжям вищого ґатунку, 
обсіли тісно
грізні лапи дуба.

Навмання. 
            Ані дзвінка, ані тремтіння 
дроту над степами. 
Схотів згадати літо.
Втекти від мами.
Привезти меду, думати про діда.

~ іще ніколи не було такої твані ~

Іще ніколи не було такої твані, 
таких громів, дощів і ґумових доріг,
і ще ніколи не було так тихо,
так тужно, так пташливо, 
так абрикосо-черешнево
     і так беззастережно жаль,
     і так неоковирно щемно,
     так дико дивно,
і не було таких вітрів ніколи, 
і так ніколи не світились очі,
     так ясно бачу їхню позаземність
     їхнє земне тепло

Без згуб

Скільки ще зим посміхнеться, 

Скільки розтане поволі...

Дивна штука, але серед зими, серед сірих заметів білого снігу, серед намерзлих на автобусах брудних бурульок, у розповні хурделиць, десь між хуканням на закацюблі руки, судомним ковтанням гарячого глинтвейну та ретельним протиранням чобіт від димчастих візерунків кригорозтоплюючих реагентів, в перебіжках між кнайпами й автобусними і трамвайними зупинками, між вокзалами і жовтими плямами ліхтарів ти раптом відчула невідомий раніше щем. Ці спуски до води, такі слизькі і небезпечні, це гойдливе голе віття каштанів, тепло у грудях, мов прогрітий пісок щойно після заходу сонця за черговим мисом, що відгороджує один пляж від наступного. 

Абрикосовий шлак

Вдивляюсь у Нікополь, і мені хочеться знайти в його розляпаному вигляді якусь згадку, хоч маленький контур Микитиного Рогу...

Борис Антоненко-Давидович, Там, де тіні забутих днів, 1927р.

І здавалося б – якісь там новітні містечка, згаслі індустріальні гіганти, з яких стирчать слизькі від налиплого бруду труби, розстилаються загиджені палісадники, тісняться запльовані чорно-білими ошурками насіння двори, лавки у парках риплять своїми поламаними ребрами, дахи напівпрогнилих хат сіро шкіряться зубчастим шифером, лишають руді сліди на світлих штанях та футболках іржаві гвинтики лавок, опори гойдалок, шарудять на вітру використані пластикові стаканчики, тріщать під ногами биті зелені пляшки, сонячні жовті мініавтобусики життєрадісно скачуть на вибоїнах, дороги, шляхи – це взагалі окрема тема цих місць;

Кава з морозивом

І нічого сказати. Кажуть, буває і страшніше. Кажуть, буває, що хочеться померти, кажуть, буває, що хочеться звідси піти у невідомість.

Він і сам мені розповідав. Коли вона, по всіх обіцянках, таки зібрала речі – в його відсутність, аякже – і свої, і його, і так поспішала, бідна, що розсипала по коридору мішок купленої на зиму бульби, а він, згадував, розбив дві гітари – свою і її; певно, це страшне видовище – розбита гітара, ці гострі уламки розтрощеного дерева, покручені струни; певно, це страшне видовище – отако розбите життя, як гітара, з якої нічого уже не здобудеш, і ніяких пісень не заспіваєш, ні з нею, ні без неї. Тоді він лишився сам-на-сам зі своїм гірким досвідом, балконом на сьомому поверсі з сумним і майже-останнім поглядом униз, зі своїм неспокійним вічно натрудженим горлом, тисячними боргами різним товстим дядькам, без жінки, без дітей, без надій на майбутнє, маленький мій хлопчик, не навчений посміхатися та смакувати поцілунок.