Стелла

                                           С.М. та всім її сестрам

Вечір синіє стрімко – ще на льоту.
Тихо нападали липи на тихе дно.
Їх загубив зелений тонкий пастух,
той, що його ти вщерть напоїла вином.

Їх загубив пастух і намарне звав – 
липи синішали, в липах склянів сміх.
Блідо лунав пастух, Стелло, а трава
гірко куницею слалась тобі до ніг.

~ білі птиці на чорному дереві ~

білі птиці на чорному дереві
гнуть тонке розхвильоване віття,
їхні крила тяжкі й нерушні,
в їхніх волах – блакитні повні

але села зовуть химерами
явори свої непрожиті,
а вербиці свої минущі
не зовуть голоси солоні

– де ви, птиці, такого білого
назбирали цупкого спокою?
ген по селах стоїть морок,
мов студений осінній крик

– ген по селах діди з вилами
і ненатла печаль тьохкає

покотилися повні угору
покотилися повні згори

Микитин Ріг

Тут зроду не пахло так буро і твердо,
немов оголилися знагла рудаві
штахети старої як світ залізниці
містянам під ноги, у димній забаві;

немовби лежали, поточені млою,
не шпали, а душі, блаженні й одверті,
і в'язи вростали у них поодинці,
і їм за ключиці тримались по троє

А зрана, у тиші, займались і гасли,
займались і начорно танули гуси,
а шпали юшили темнаво і масно
та іконописно гусли

~ балам-балам ~

Балам-балам,
гойдається стверділий день,
упало біле неслухняне світло
зі жмень

По кручі біг самотній та стрункий
ранковий ліс
і на краю знічев'я
у кручу вріс

Отак і час – 
гарячий як смола – 
закрапотить із розбуялих сосен
товстого скла

І соснами вросте попід поріг,
коли зорю рясну
недбало висипатиме зима
у бутлі сну

~ а снігу – діждати? ~

а снігу – діждати? чи мовчки навшпиньки
збирати трикутні сліди ліхтарів,
що жужмом нападали ген угорі,
поверх терикони легкі і пустинні?

поверх течії череп'яних тополь,
що тягнуть зап'ястя насторч до дороги,
де гасне пітьма, де чорноту вологу
у коси шорсткі заплітає юдоль

і там вже не чути ні писку, ні скрику,
і все вже непотріб – і сніг, і ліхтар – 
а тільки в кургані рипить самота,
покволом здіймаються вгору горіхи

~ ідуть чоловіки у вогкий степ ~

ідуть чоловіки у вогкий степ,
у ранній степ, холошами у сині – 
збирати явори у чорні скрині,
збирати у кишені тло густе

а на тичинах сірих і глухих
ворушаться важкі зів'ялі вуха,
і мацають акації сторуко
розверзлі пасма сонної ріки

безгучно степ лягає горілиць,
чоловікам натрушуючи в комір
свої жнива урочі й нездвигомі,
своїх горластих і намарних птиць

а соняхи рябіють навдогін
у сині гори відчайдушних спин

Станція

там, де не дістає сонце,
з пазух і тріщин проступає
волохатий померк

в чорних западинах
горезвісного займистого серпня
саме зазеленіли нетерплячі
дзьобики призимових трав
і кричать навсібіч:
– весна! весна!

померк
зизо виглядає з-між кавунців,
чеше спину о глуху долівку,
потягується довго і м'яко,
мнучи лапами повстяну днину,
лиже чорне пагіння рейок

цілі вагони зрілости
попливли навспак замість хмарин  –
де їх збирати?
їхні вікна мутні й оторопілі,
наче старий розсіл,
а багряні плавці безвільні –
дарма що пряміші за списа

станціє, що ведеш мене
крізь сірі брили нагору,
який потяг – мій?

Винники

Прийди зі мною до води, в зелений безум,
де стиглі хвилі плеснами по горлу водять,
аж млосно й хрипко, і викручує до дна насподі
кошлатий безмір і безмовність безтелесу;

о ні, не йди – там вирви стугонять, як дуди,
і дужий супокій загривками тріпає,
і простопадні тьохкають довкруж дунаї
і ллються вгору, поперек вітрів припнутих,
слова горять і слів уже немає;

але по снах твоїх гарячих крутить кола
солодка оболонь міжгалактичним плесом – 
ходи зі мною до води в зелений безум,
ходи зі мною на розлитий синій голос,
у хміль луни, що попри гори скресла.

Передвоєнна кав'ярня

Течуть вуста у вечір, під столами
перебирає пелени холодні
смеркання раннє, березнева брама,
і вже жінки темнішають так само,
і стоншуються вже жінкам долоні

Ревуть як нурт гарячий і безокий
чоловікам важкі солоні стегна,
і вже дивани цідять білі соки,
і вже стільці наїжені й глибокі,
і виростає липа безберего

І скрапують у кришталеве гілля
стільці й дивани прямовисним боєм,
жінки сухі як нетля й занімілі,
а бильця ждуть і дихають безвільно,
і жужма висне схід з пітьми нагої

~ по другій туди досягає сутінь ~

По другій туди досягає сутінь,
і вже ніколи аж до світання
на серпокрильцях ні сліз, ні маків,
а тільки шелест чорнявий чути;

в годину стомленого світила,
в осерді двору, як серед смути,
на хміль лягають діди нечутно,
яса лягає поздовж дозріла;

діди опішні, питають ночі,
а лиш по другій, заледве-ледве,
яса пахуча, як річка меду,
дідам у вусах рудих сокоче.

Ностальгія

У мокрому місті, засіяному дощем,
зелені, як райські птахи, газони сну.
А небо ошатне й мале, мов камінний звук,
що плаче в камінне плече.

У мокрому місті по цеглі тече гора,
повзе соковитий мур, торохтить броня,
з неспілої аличі виростає на пнях
і вилицях жовта герань.

У мокрому місті горластих чорних троянд
немає у пам'яти весел, у веж – мети.
Ясмин йому море, плющ йому проводир,
а став яблуневий – євшан.

Степова

А мчи! а мчи! допоки схід розтятий
у повсть імли черкає мокрий слід,
замекають навпереріз рясні телята
із густини нечулої землі,

бо я тут гостя, у степах пливучих,
і все мені тут дим і дивина – 
а тільки як чебрець пекуча круча
крізь стид космицями синіє гучно
і гучно ухає в мені до дна.

Вруна

Дарма, що курган поріс бузком – 
його торішні чортополохи
вростають глибше,
ніж чорний свист акацій

Мамо,
чи гуде світ за курганом
так само, як і коло нього?

Бо на кам'яному колодязі
сидить фазаниха,
така ж тиха і горда,
а маки тепер солодші,
ніж будь-коли,
і ріка тепер не водами,
а пряними травами,
і прощає, все прощає

Сиділо в полі
три білих голубки,
а поле під ними качалося,
райдугу засвітили – 
від кургану аж попід ті вогні,
що звідси здаються зграєю
звиклих снив

У зеленій сукні гуляю,
і весна довкола зелена-зелена – 
чи побачиш мене?

Чавунні сови поселилися на горищі,
де, певно ж, ростуть і цибаті дощі,
й молочне забуття – 
корінням уверх;
а як вечір удається особливо славним,
скидають на садок
дзвінку росу

Отоді лягає море,
як позолота на вечірніх ластівок,
гіркавим евкаліптовим віком – 
чи тримаєш його за вруна?

День Волхвів

У передранні, у передранні
схилився синій як брага острів,
схилив до дна легкомисних маків
думки клечані

І тільки в полудень проз тятиви
він виплив чинно з тонкої млости,
з дубами виплив навпереваги,
неполохливо

І тільки як вечорово гасли
у сизім полум'ї бистрі зела,
вознісся острів, гойда-гойда
веслом всечасним

І лиш коли забринить поволі
і скрикне, падаючи, омела,
тобі русалки залишать гойну
у травах льолю

~ був шторм, і море ~

Був шторм, і море ходило навколо,
і хмари крутило як срібну таріль,
а білі холодні собі човнярі
лілеї за гребінь тягли суходолом.

Їх ждали хатини обабіч і всюди,
їх ждали на стрісі хрусткі вишняки – 
а їм все щетини сміялись шамкі,
і все їм плигали зайці попри груди.

На щогли намотана буря гуділа,
а щоглами стали самі човнярі,
і їхнє волосся пливло угорі,
а їхні сорочки біліли до тіла.

Одному ожина вхопила зап'ястя.
По другого чайки злетілись наспід.
За третім порічковий охкає цвіт,
четвертого хвилі голублять шпичасті.

Їх ждали хатини в росі виноградній,
та вщухла над ранок лише осока – 
як чисто гойдалася вишня тонка,
як слались прозоро піски благодатні.

~ а за вікном ходили в'язи у парчі ~

а за вікном ходили в'язи у парчі,
як мулли за вікном ходили в'язи,
зелені губи, чорний спів вночі

і падав дощ кривий мов ятаган,
і втяв шовковицю, аж мокра і блага
шовковицева тінь упала плазом

колись отак, в сап'янцях до колін,
зацюкають у шибу гострим зором,
і місяць виросте на синьому стеблі

і човен упливе у твій покій,
а в піхвах леза сині й колихкі,
а он тюрбани плачуть понад морем

Таврія

я бачив, як пливла верба мов згуба,
як дрібно бгався ранок під вербою,
як виростали парослі рахманно
і як із парослей випростувався сад

а ти не бачила, моя нічна і глупа,
а ти ще снила білим сухостоєм,
і розливалася впокоєним лиманом,
а я мовчав і я слова німі тесав

ген-ген шуміли овиди пінливо,
і ти шуміла – повідь, падь і злива,
і спала, та вже дихала відпливом
твоя мов ятір сплутана коса

Солом'яна панна

ще один потяг з брунатним гуркотом
випорсне із пітьми – тої трухлявої пітьми,
що обіклала все довкола

на дерев'яний перон виходить,
чорні хлані минаючи,
Солом'яна панна

кажуть, то місяць скинув її, вощану,
з найглибших западин небового днища,
і тому її волосся таке схоже на
пір'їсті нічні хмарини,
а посмішка її така вільга

але вона ховає коси під капелюшок,
і губи ховає під капелюшок

кажуть, у неї нема лиця,
кажуть, її голівка – кукла
пшеничного хліба, а плесна її –
латаття

Тепер

любов любов
устюччя крише в горло,
з-між ребер
пнеться пишна лобода

але облиш тривоги, все одно
не втримати ясмин при брамі,
не витримати мідяниць опішних

мені засмага при твоїх
непогрішимих остроколах
паде на спину пасмами
                     ~
з любови ядом налилася шкіра
гірчить як на столі забута бринза

коли ти кратер темний і безмовний
коли я темна і бучна басоля

корови на рогах хитають хронос
корів хитають грицики із хроном

Вихід

Пожди, іще жерделі не лягли на дно хиткого міста,
іще не визбирала твань шуми і соки прехолодні,
а ти уже на звук зблакитніла кругом по тьмавих гніздах –
пожди іще, хай місто випливе сторцем із Великодня,
в якому тихне все, і тихне все самотньо

Із ніздрів підземель парує сон – оспалі білі бджоли,
де спересердя парубок плеснув на каганець чорнило.
А вранці в діжах з виноградним соком сходить сонце кволо,
а злива щойно пополудні гасне, а жерделя біла
іде собі на дно, і все іде по колу

Пані Ох

                          О.Х.-Білій, чайці

біла пані прозора як лід.
молоко розлилá по столі́.
– все на світі маліє, – каже вона, –
все на світі міліє, тільки ріка
прибуває

а буває, приходить вечірній гість,
розганяє кубло вітрів,
– я ненадовго, – каже, – лише
гори тобі покажу

витрясає з вилог фіолетовий мул,
– обережно, – сердиться пані, – 
то ж не мул, а торішні качки!
оббирає йому з передпліч
і мочає у молоко
переспілі брунатні облáки

а буває, розчахує вікна
із зеленим хрускотом – 
дзень! – уривається погляд і котить
у чавунному череві ночі.
розійшлися тополі, ріка
уляглася в русалчин яр:
ні-те-лень.
лише чайка
замість місяця терпко біліє

і тоді виростає пагорб
і проз вікна п'яні як брага
вирушає до Май-гори

Етюд у дощовий день

Сиро, хіба тільки спогад зігріє і сон.
Так ще далеко до літа, та що з того літа –  
жовтим бамбетлям опонами спини покрити,
грубу топити, та з нею журбу заразом.

Знаєш, по осені в ярі лишилася пріль.
Наче дитя, яр голосить мохами і віттю,
і не зосталось ні дрібки проміння на світі,
крім цих бамбетлів, що линуть тепер звідусіль.

Вийдеш у рань, мокрі кози пильнують твій крок,
знову волосся куйовдиться, туляться пасма,
ґудзики скачуть уділ легкомисно і рясно –  
в рань, в мокрі кози, в забуте при східцях цебро.

Скачеш і ти. Бо по осені вилиняв яр,
гнідо кружляє навколо подвір'я та яблунь,
пахнуть гриби а чи ріки –  чи марева слабнуть,
чи розгоряються сірим і просять ім'я.

Лиш не давай їм імен або дай та втопи.
Дрова намокли ущент, і нема на те ради.
Сходить із гір біла злива припізненим стадом.
Світять бамбетлі півусміхом горорізьби.

~ і алея незгойна ~

І алея незгойна, і краю не видно,
і дорога пуста –  лиш обличчя дерев,
а панничка сапфірову сукню вбере,
а панничка на овиді селезня витне,
буде їй оберег.

Бо алея німує, тополі незрушні
не вчувають авта і летять крізь авто,
тільки пасмуги білі – і сам пан Ніхто
з-за керма устає, неосяжний і тужний,
і скидає сто втом.

А панничка глядить, чи немає просвіту,
чи опали із неба додолу степи.
І вікно таке синє уже півдоби,
наче повідь і плив, наче цокають слідом – 
селезневі дзьоби.

Новий Львів

І приходиш у сутінь знов,
наче спомин, зеленим тигром,
і ковтаєш моє вікно,
крізь яке ти мене давно
викрав.

І приходиш посеред дня,
як зрадливі вологі брості
шелестять тобі навмання,
а холодні щавлі повнять
постіль.

У малиновій хащі стих
білий усміх і білий спокій,
як тоді ти мене гостив
і втирав мені від роси
щоки.

А під стріхою, в густині
повнотілих пахучих тіней
плакав сум в голубій свитині,
і ставали тіні тісні й
сині.

І коли ти приходиш знов
і приносиш червоні груші,
кожна груша паде на дно,
кожен рух устає снопом
дужим.

А в'язати снопи мені,
бо в малиновім затінку – мати,
де при теплій і шерхлій стіні
зеленющо горить у півсні
м'ята.

~ так земля відступає ~

Так земля відступає і знову маячить на прузі,
сині смуги драґлисті, з них світла – вода чи обман – 
не вгадаєш, не стишиш ходи, а хлопчата безвусі
пропливуть між сітьми, попливуть собі в океан.

А за ними дядьки, а за ними діди і мужчини,
а чорнóта землі підступає під горло, і все ж
їм немає початку й кінця, і немає їм меж.

Виринає і тоне коса, і на жур тополиний
накладає зелені стібки безгомінна весна,
а Перуниця помежи вільхи іде мовчазна.

Сподівання весни

Не чекай на весну, за століття й весни не стало,
за віки на повіки упали льоди і не тануть, хоч плач.
Мигдалі розцвітуть, але кинуться в хащі навскач,
а тоді їх гукати, і битися, й плакати мало.

А за димом розлючено стогне гора і ковтає овець,
бо летять звідусіль пелехаті роздмухані вівці,
і так біло від них, що уже пізнаєш їхні лиця,
аж гора від безсилля пірнає лицем навпростець.

Там юга підіймається, замість весни й мигдалю
будуть птáхи розносити стиглі пір'їни печалі.
Тільки ранок кує, тільки з трав виростають посталі – 
там де трави, дивися, сплітаються туго у жмут
і на груди сідають краплинами пізніх конвалій.

Інґмару Берґману

Мила моя Анріето, завтра гіллям тополі
фйорди твої розчешуть, де ти синієш гірко,
схили твої умліють, де твої мілі голі,
де твої шпилі білі і схлип кватирки.

Буде тиша. Настане тиша така безсніжна,
аж молочай розтулить тихі долоні знову,
чутно буде і чудно, як димарями дишуть
золотоокі оселі та суплять брови.

Тільки не плач, не снігом і не ліхтарним світлом
буде ревти січень, буде сікти звично
роєм зірок схололих, що повисають у вітах
проти твоєї мансарди шиттям суничним.

А навесні, заледве, мила моя Анріето,
з вікон руками сягаєш, в білій легкій сорочці,
миють тобі підлоги з шафи скляні скелети,
в банках дзвенять суниці у власнім соці.

Ιανουάριος

Костасе, Костасе, нині немає зими,
нині прозора, яснá на друзки розбивається крига,
нам би на кригу лягти ліктями і грудьми,
нам би лягти і у просинь глядіти і дихати тихо

Костасе, Костасе, нині прийшла зима,
ранок поріс самотою, твердою, як листя мирта,
ось зеленавий місток, ось вже його нема,
ось вже нема берегів, ані весел, ні гирла