~ а за вікном ходили в'язи у парчі ~

а за вікном ходили в'язи у парчі,
як мулли за вікном ходили в'язи,
зелені губи, чорний спів вночі

і падав дощ кривий мов ятаган,
і втяв шовковицю, аж мокра і блага
шовковицева тінь упала плазом

колись отак, в сап'янцях до колін,
зацюкають у шибу гострим зором,
і місяць виросте на синьому стеблі

і човен упливе у твій покій,
а в піхвах леза сині й колихкі,
а он тюрбани плачуть понад морем

Таврія

я бачив, як пливла верба мов згуба,
як дрібно бгався ранок під вербою,
як виростали парослі рахманно
і як із парослей випростувався сад

а ти не бачила, моя нічна і глупа,
а ти ще снила білим сухостоєм,
і розливалася впокоєним лиманом,
а я мовчав і я слова німі тесав

ген-ген шуміли овиди пінливо,
і ти шуміла – повідь, падь і злива,
і спала, та вже дихала відпливом
твоя мов ятір сплутана коса

Солом'яна панна

ще один потяг з брунатним гуркотом
випорсне із пітьми – тої трухлявої пітьми,
що обіклала все довкола

на дерев'яний перон виходить,
чорні хлані минаючи,
Солом'яна панна

кажуть, то місяць скинув її, вощану,
з найглибших западин небового днища,
і тому її волосся таке схоже на
пір'їсті нічні хмарини,
а посмішка її така вільга

але вона ховає коси під капелюшок,
і губи ховає під капелюшок

кажуть, у неї нема лиця,
кажуть, її голівка – кукла
пшеничного хліба, а плесна її –
латаття

Тепер

любов любов
устюччя крише в горло,
з-між ребер
пнеться пишна лобода

але облиш тривоги, все одно
не втримати ясмин при брамі,
не витримати мідяниць опішних

мені засмага при твоїх
непогрішимих остроколах
паде на спину пасмами
                     ~
з любови ядом налилася шкіра
гірчить як на столі забута бринза

коли ти кратер темний і безмовний
коли я темна і бучна басоля

корови на рогах хитають хронос
корів хитають грицики із хроном

Вихід

Пожди, іще жерделі не лягли на дно хиткого міста,
іще не визбирала твань шуми і соки прехолодні,
а ти уже на звук зблакитніла кругом по тьмавих гніздах –
пожди іще, хай місто випливе сторцем із Великодня,
в якому тихне все, і тихне все самотньо

Із ніздрів підземель парує сон – оспалі білі бджоли,
де спересердя парубок плеснув на каганець чорнило.
А вранці в діжах з виноградним соком сходить сонце кволо,
а злива щойно пополудні гасне, а жерделя біла
іде собі на дно, і все іде по колу

Пані Ох

                          О.Х.-Білій, чайці

біла пані прозора як лід.
молоко розлилá по столі́.
– все на світі маліє, – каже вона, –
все на світі міліє, тільки ріка
прибуває

а буває, приходить вечірній гість,
розганяє кубло вітрів,
– я ненадовго, – каже, – лише
гори тобі покажу

витрясає з вилог фіолетовий мул,
– обережно, – сердиться пані, – 
то ж не мул, а торішні качки!
оббирає йому з передпліч
і мочає у молоко
переспілі брунатні облáки

а буває, розчахує вікна
із зеленим хрускотом – 
дзень! – уривається погляд і котить
у чавунному череві ночі.
розійшлися тополі, ріка
уляглася в русалчин яр:
ні-те-лень.
лише чайка
замість місяця терпко біліє

і тоді виростає пагорб
і проз вікна п'яні як брага
вирушає до Май-гори

Етюд у дощовий день

Сиро, хіба тільки спогад зігріє і сон.
Так ще далеко до літа, та що з того літа –  
жовтим бамбетлям опонами спини покрити,
грубу топити, та з нею журбу заразом.

Знаєш, по осені в ярі лишилася пріль.
Наче дитя, яр голосить мохами і віттю,
і не зосталось ні дрібки проміння на світі,
крім цих бамбетлів, що линуть тепер звідусіль.

Вийдеш у рань, мокрі кози пильнують твій крок,
знову волосся куйовдиться, туляться пасма,
ґудзики скачуть уділ легкомисно і рясно –  
в рань, в мокрі кози, в забуте при східцях цебро.

Скачеш і ти. Бо по осені вилиняв яр,
гнідо кружляє навколо подвір'я та яблунь,
пахнуть гриби а чи ріки –  чи марева слабнуть,
чи розгоряються сірим і просять ім'я.

Лиш не давай їм імен або дай та втопи.
Дрова намокли ущент, і нема на те ради.
Сходить із гір біла злива припізненим стадом.
Світять бамбетлі півусміхом горорізьби.

~ і алея незгойна ~

І алея незгойна, і краю не видно,
і дорога пуста –  лиш обличчя дерев,
а панничка сапфірову сукню вбере,
а панничка на овиді селезня витне,
буде їй оберег.

Бо алея німує, тополі незрушні
не вчувають авта і летять крізь авто,
тільки пасмуги білі – і сам пан Ніхто
з-за керма устає, неосяжний і тужний,
і скидає сто втом.

А панничка глядить, чи немає просвіту,
чи опали із неба додолу степи.
І вікно таке синє уже півдоби,
наче повідь і плив, наче цокають слідом – 
селезневі дзьоби.