І нічого сказати. Кажуть, буває і страшніше. Кажуть, буває, що хочеться померти, кажуть, буває, що хочеться звідси піти у невідомість.
Він і сам мені розповідав. Коли вона, по всіх обіцянках, таки зібрала речі – в його відсутність, аякже – і свої, і його, і так поспішала, бідна, що розсипала по коридору мішок купленої на зиму бульби, а він, згадував, розбив дві гітари – свою і її; певно, це страшне видовище – розбита гітара, ці гострі уламки розтрощеного дерева, покручені струни; певно, це страшне видовище – отако розбите життя, як гітара, з якої нічого уже не здобудеш, і ніяких пісень не заспіваєш, ні з нею, ні без неї. Тоді він лишився сам-на-сам зі своїм гірким досвідом, балконом на сьомому поверсі з сумним і майже-останнім поглядом униз, зі своїм неспокійним вічно натрудженим горлом, тисячними боргами різним товстим дядькам, без жінки, без дітей, без надій на майбутнє, маленький мій хлопчик, не навчений посміхатися та смакувати поцілунок.
А тепер він сидить біля мене, підібгавши під себе ноги, і тихо стогне. Тримає голову руками. Раз-по-раз вдивляється у моє спокійне, як у покійника, обличчя, обличчя без докорів, без суму, без звинувачень – тільки велика туга, велика сіра туга, як сірий догораючий день за вікном, до якого я то повертаюсь на один бік, то відвертаюсь до стіни на інший бік. Він рве на собі волосся, маленький мій хлопчик, кусає собі довгі пальці, по зморшках, проторених пережитими раніше рідкісними посмішками та частими бідами, йому течуть гіркі, пекучі, скупі сльози, і в них йому по смаглявих щоках пече весь його біль.
У нього більше болю, ніж у будь-кого іншого, бо йому болить весь світ. Йому болить його Україна, яка мала би бути уже багато разів, а її все нема. Йому болить все нерозуміння, яке тільки є помежи людьми, і вся людська підлість, яку він так великодушно вміє пробачати, якщо вона з дурости, і так гостро переживає, якщо вона корислива. Йому болять всі зганьблені і зґвалтовані, заморені, закатовані. Йому болить вся внутрішня сила, не здатна прорватися через шкіру і горло сяйвом та радісним криком, яка сочиться лише потом, кров’ю та стогоном. Я бачила, як він плаче, як він втирає очі кулаком, а потому обіймає мене, притискає до себе, наче я можу всотати в себе частину його великого й чистого болю, як всотує його сльози моє волосся - і, мабуть, мені щось-таки вдається.
Він сидів біля мене, поки я спала, і обережно, наче я складена з пір’я, гладив мені волосся, цілував руки пересохлими губами, припадав до обличчя, як до ікони, або й більше – як до якогось напівпримарного божества, ніби я можу відпустити йому всі його гріхи і благословити. Він плакав наді мною, як над збезчещеним та спаплюженим янголом без статі, що прийшов від Богів зі світлом, а його крила обдерли та затоптали брудними важкими чоботями. Він гладив мені груди, як коханій жінці, збуджуючись і несвідомо намагаючись викликати в мені хоч якісь відчуття. То знову брався руками за голову і похитувався взад-вперед, і плакав, плакав. То цілував мені очі, а з них текли теплі, уже несолоні, сльози, притискався губами до моїх почервонілих і напухлих повік. То занурювався мені у волосся, втираючи мокре обличчя. То ставав навколішки перед ліжком і брав мої руки, і цілував їх від пальців, по долоні, до зап’ястя і далі, аж до ліктя - радше не цілував, а заледве торкався, мов легким пером, аби не завдати щонайменшого болю. І знову дивився в обличчя, і знову рвав собі волосся, і знову кусав собі пальці, і знову обережно цілував.
А я дивилася на нього спокійно. Я давно знаю його стомлені риси, я вивчила їх усі, проте кожного разу вивчаю їх наново. І було так, ніби все давно уже проминуло, промайнуло, спинилося, і дивилася я тільки тому, що були відкриті очі. Він рвав на собі волосся і плакав, а я все дивилася, і може краще було би мені заплющити очі та спробувати спати далі, але ж я так за ним скучила. Я так давно його не бачила. І він зараз – такий розчахнутий, такий оголений, як оце я зараз перед ним, такий беззахисний, а я не можу зробити для нього нічого. Я не можу відпустити йому його гріхи.
Він просидів наді мною декілька годин, не відходячи, як сидять біля покійника, так, ніби назавтра уже мене би не побачив навіть і таку здерев’янілу. Він не їв, не заварював чай, не нишпорив інтернетом, він просто сидів і плакав. І хапав себе там, де серце, немов силуючись вирвати його з грудей, і стирав стиснутими кулаками собі шкіру, і рвав собі волосся на торкнутих сивиною скронях.
Він чекав від мене бодай якихось слів. Він глухнув від тиші, в якій билося його шалене серце і в якій так стишено билося моє. Його ятрила ця глуха тиша, така дерев’яна, така пошарпана чужими порухами. Йому боліла своя і моя душі, і наша спільна душа. Він не думав, а лишень відчував, і мабуть цим він мав би і очиститися перед Богами, якщо десь і нагрішив, – цими слізьми, цим відчуванням, цим спогляданням і знову плачем, і поцілунками, і покусаними пальцями.
О, маленький мій хлопчику, якби ти знав, на що я готова піти, аби не знати тебе такого!.. Аби не бачити твоїх сліз, твого божевільного хитання, твого болю!.. – о, якби ти знав, скільки б я віддала, аби тільки щораз впевнюватися, який же ти насправді живий, як оглушливо стукає твоє палке серце, як печуть твої сльози!..
Іноді він припадав до мене, притулявся до щоки, клав мені голову до шиї, або на груди, і гладив, гладив, гладив мене по обличчі, по шиї, по руках, цілував мої долоні, і тоді я обіймала його однією рукою, і помалу починала і собі гладити його скуйовджене русяве волосся, його мокре лице, його шорстку посріблену щетину. Він нашіптував мені «прости» – не так навіть мені, як тому божеству, якого він в мені бачив – майже невагомому, майже зникомому, майже безтілесному, яке могло би його простити і розрадити, і огорнути своїми білосніжними й легкими крильми, і сховати в них від підлости й жорстокости світу, в якому правлять торгаші, лицеміри, брехуни й україноненависники.
Раптово мені схотілося попити з ним кави на кухні, запашної львівської кави, суміші робусти та арабіки (так, здається, казали продавчині), м’якої львівської кави, гарячої та запашної, густої, темно-коричневої львівської кави, а можна і з корицею, або кардамоном, або з тим і тим, а ще з морозивом – неодмінно з морозивом! – аби тільки поряд з ним, на кухні, боячись поглянути одне одному у вічі і невзмозі не дивитися одне одному у вічі, торкаючись колінами, долонями, і смугаста кішка (вічне кошеня, з кумедною мордочкою, як ми і мріяли) буде ходити поміж нас, доки не стрибне комусь на коліна, відтак посидить в одного, перейде до іншого, а потім знову до першого, і знову до другого, зшиваючи докупи наші порізнені, надломлені болем і тугою душі… аби тільки попити з ним кави!
Я мовчала, бо мені хотілося мовчати. А може для того, щоби він мав змогу плакати, сидячи отак на відгорненому простирадлі скраю ліжка, тримати мої руки і раз-по-раз цілувати долоні, вглядатись через очі в глибини, і за ними бачити зворотній бік моєї кришталевої планети, той бік, розвернений до сонця, на поверхні якого мерехтить прохолодна блакить, де живе мій особистий, такий зрозумілий мені Бог; і хай він отак сидить біля мене і дарує своє чорноземне тепло, свою плодючу радість, таку ж зрозумілу, як світло мого Бога - і це, мабуть, був чи не перший раз, коли він бачив мене аж отак наскрізь, коли дивився аж отак крізь мене всю, впоперек, але так і не наважився протнути усю гущу моїх почуттів, відчуттів, для мене самої таких таємничих і вогких, як африканський шаман опівночі під повнею – фіолетово виблискує масна еластична шкіра, хижо світяться білі зуби, пустотливо дзвенять брязкальця на зап’ястях, передпліччях, грудях, лобі, вухах. І на литках, авжеж.
Сьогодні зранку ми прокинулись в обіймах і, як завжди, голі. Він гладить мою шкіру, наче шкіра стала єдиним, що йому від мене лишилося на згадку про кілька наших років, про наші моря, кав’ярні, гори, нескінченні нічні розмови по кухнях. Із мене ллються сльози одчаю, розпуки, смутку, я різко відвертаюся, плачі вихоплюються короткими зойками. Він охоплює мої плечі, аби вони не так сильно здригалися, я вириваюся і, скрегочучи зубами від болю у спині, від неповороткости шиї, від набряклого на руці суглобу, плентаюся, обережно тримаючись за стіни, на кухню – по сік, багряний густий сік, аби наповнити ним свою білошкіру оболонку – а може, дійсно, тільки вона й лишилася?.. І він приходить за мною, і сідає біля мене, так ніби боїться бодай на хвилину лишати мене поза полем зору, щоб я раптово не зникла без його присутности, так і не сказавши йому нічого наостанок. Я допиваю свій багряний сік і помалу іду назад, до ліжка, він іде за мною, знову обережно лягає поряд, і знову став гладить моє обличчя, шию, руки та груди, мене всю, далі береться цілувати – обличчя, шию, руки та груди, мене всю, доти, доки зведені болем м’язи на спині нарешті не розчахуються крильми - отими білосніжними й легкими крильми, а він все цілує, п’янко, як уперше, відчайдушно, мов востаннє, поки я не починаю здригатися тепер уже не від плачу – від висоти, на яку він мене підняв; він упинається губами в мої обвітрені губи, вдихає у мене нове життя, утирає об моє розкидане волосся мокре від поту чоло, мокрі від сліз щоки, і все так само вдивляється в обличчя, переконуючись – ось вона, і вона жива, і вона моя, і я її не втратив – і ллється на мене теплим пахучим білим дощем, і моя шкіра всотує його цівки; потому він м’яко падає біля мене, притискає до грудей, і цілує - у скроні, у кутики очей, бере самими губами мочки вух і подовгу тримає, а затим знову цілує у скроні, дедалі спокійніше, тихіше, зовсім ледь-ледь, поки нас, як крильми, не обтуляє один на двох білий і теплий, мов його дощі, сон.
А коли я прокинулась під вечір, він сидів, підібгавши під себе ноги, і тихо стогнав, рвав на собі волосся і кусав пальці. Він знав, що, зрошена його дощами, я ще не цілком ожила, щоб мені захотілося повноцінно дожити сьогоднішній день. Він сидів так коло трьох годин, в тиші і темряві, що гусла у кімнаті, у відчаї, знечулений, спустошений, мало не знедолений, і не міг думати, що вночі він, торкаючись мене, раптово захоче заволодіти мною, оволодіти мною, аби знати, аби відчути, аби втримати, аби оживити, і знову проллється на мене серпневим серпанком, і потому я вдячно горнутимусь спиною до його широких грудей, а він вдячно на повні груди дихатиме мені межи крил..
– …Може тобі зварити каву з морозивом? – раптом мовить він, все ще тримаючи мої руки в своїх завжди сухих і гарячих, як серпнева земля, долонях.
