То як же тепер – так і будемо?
Нам віхті на голову падають –
це сиплеться наше опудало,
це спокій стікає досадою
Долоні нам липнуть оплутані,
а лиця сіріють і гостряться,
а душі нам стигнуть і сердяться,
і душно нам півзабутими
А ніч по-татарськи сюркає,
стеле хустину з монетами.
І страшно мені цуркою,
коли ти ідеш магометом
І млосно мені у руках твоїх,
спина твоя – арфа з каменя,
впустиш мене – плаваю,
зловиш мене – зранену
Лізуть з підлоги привиди –
край їм подоли килимом.
Я буду тебе щасливити,
а ти на це кажеш – неволити
