До 5-річчя Майдану
Зараз дуже модним стало лаяти Майдан. Причому в цій справі можна тренувати мозок без обмежень, вправляючись в ориґінальності думки і форми. Месіджів всього два – «от бачите, до чого довів ваш Майдан» та «от бачите, як нас зрадили», а ідея насправді одна – скільки б ми не билися безмовними рибами, лід не трісне, ріка не оживе.
Українське суспільство стоїть на роздоріжжі. Старий спосіб життя з його авторитарними ідеолоґіями вичерпав себе, тим більше, що в умовах тотальної демократизації (демо-кретинізації, або демоно-кратизації, як Вам більше до вподоби), про яку ми забули в останні десяти-, а то і століття, видається уже неможливим спинити – не розвій демократичної свободи, а – анархію, примітивну боротьбу за життя. За нав’язаної «демократії» треба думати категоріями на позір вселюдськими, як-то: антирасизм, антифашизм тощо. Один німець (зараз в Німеччині намарно про національності не згадують взагалі) якось сказав мені: «Die Welt wechst zusammen, und das ist normal /світ зростається докупи, і це є нормальним/». В Україні демократія деформується до карикатурних форм завдяки двом важливим чинникам: по-перше, вона привнесена ззовні, а не виплекана виром своїх власних надбань; по-друге, вона насаджується насильницьки (парадокс!), всупереч здоровим інстинктам самозбереження.
З одного боку, пропаганда ведеться таким чином, що ми бачимо неоглядну кількість відмінностей, що стосуються – роду занять, регіону проживання, культурних потреб, мови, врешті-решт. З іншого боку, нас дедалі більше позбавляють права голосу, коли йдеться про відмінності ґлобальні – етнічне світосприйняття, психіка раси; тобто увагою окреслюють коло зовнішніх проявів, а сутнісну сторону відводять у тінь. Хворобливе поєднання ксенофобії та толерантности є прямим шляхом в самозабуття, а в перспективі – у небуття.
Сходинкою, якою починається шлях до нових обріїв, є Національна ідея, бо вона є вищою за будь-які інші ідеї. Ідеї соціалізму, толерантности, лібералізму, шовінізму, нацизму є проявами або надто крайніми, і тому крихкими, або ж надто м’якими, не здатними відстояти самі себе. Та важливіше – вони ґрунтуються саме на зовнішніх відмінностях, що існують в суспільстві. На противагу їм, лише Національна ідея об’єднує людей на основі їхніх внутрішніх, апріорних якостей; більше того, Національна ідея є розумним виявом духовного первня людини, саме вона є чи не єдиним можливим найбільш повним оприявненням субстанції людського духа. Об’єктивістські нашарування, такі, як воістину безмежний космополітизм, безоглядна толерантність з одного боку та войовнича жага влади, невизнання, змалення героїв та геніїв, безпідставне вивищення себе над рештою з іншого, ведуть в остаточному підсумку до повного розщеплення цільної особистости на окремі чесноти та вади, погашаючи в ній живий палаючий дух, що «вмикає» пасивну душу та органічно сплавлює в одне все, що є в людині – мрії, думки, рухи, реакції, переконання, погляд очей, вираз обличчя, друзів, пісні, книги, місце проживання, мову, пращурів та нащадків. Запліднена національним духом космополітична за своєю природою душа сприймає всесвіт глибше й повніше, бо самоусвідомлення себе як частки фізично та психологічно відчутного національного орґанізму переносить ту душу з безкрайніх просторів напівозначених абстракцій в сутнісно-глибоке позачасся, дає їй мету перебування в явному світі та забезпечує прихисток в рідному, якнайповніше відповідному їй світобаченню.
В цьому ракурсі хочеться розглянути новітню, «післямайданну» історію розвитку національного самоусвідомлення. Попри спрямовані намагання дискредитувати Майдан, попри непевні суто політичні подробиці фінансування та ретельної підготовки Революції, попри результати, що не забарилися і які ми розчаровано або й вороже спостерігаємо останні п’ять років, на сьогодні, п’ять років потому, в таку ж пору політичних виборів бачимо інший портрет т. зв. електорату, а в перспективі – народу, який невдовзі має відродитися нацією, бачимо інший розподіл активности суспільства.
Вельми прикметно, що на минулих виборах смілива «молодь, що уже не боїться кагебістів, бо не знає про них», за слушною думкою одного націоналіста зі стажем, стала форсуючою силою в боротьбі за істинно демократичні права народу обирати керівників з-поміж себе і для себе; цього разу молодь дезактивізувалася, відсторонилася, що на позір могло би здатися космополітизацією мислення, а насправді є національно спрямованим самозаглибленням, і це стосується, до речі, не тільки молоді, а і всього українського суспільства.
Молодь в помаранчеві часи виступила, як і належить, з притаманними молодому віку революційним запалом, жагою справедливости, природньою хіттю нового досвіду, та найголовніше – Вірою, вірою в власні сили, в якісно вищі ідеали, ніж пропагувалися самими помаранчевими лідерами і ніж здатні були осягнути через брак життєвих надбань самі молоді люди. Для недосвідчених, але освічених (!) молодих людей у «негероїчну» добу – за термінологією Забужко – Майдан був чи не першим «виходом в люди» для тих, «у кого ще не спідлене серце» (М. Міхновський), першим глибоким й високим переживанням єдности, першим необорним доказом спільности в любові до вищої, незбагненної сутности – і тим самим першим свідченням свого перебування у всесвіті у всіх трьох його іпостасях – в Яві (бо перебували у вирі політичних-таки подій!), в Наві (бо достеменно відчули на собі тяглість роду) та Праві (бо взяли на себе історичну відповідальність праведної боротьби за природній, отже, правильний, власний спосіб життя).
Такі зміни в свідомості, до того ж не заяложеній власне побутово-щоденними прикрощами або й глобальними – в межах свідомости одної людини – драмами, не минають безслідно, якщо їх ретельно не виявляють на ранніх порах зазвичай дуже об’єктивні вороги світової гармонії і цілеспрямовано не знищують у зародку (згадаймо голод 1922-го – невдовзі після намагань України відродити справедливий лад; проте було трохи запізно, Українська ідея пустила занадто глибокі паростки, і совєтам довелося влаштовувати голод знову і знову). В пост-революційний час склалися несприятливі умови для розвитку національних почуттів, проте стан суспільства паралельно сприяв розвиткові справедливих засад побудови суспільства, а у висліді й держави, а, як показано вище, національне самопочування та прагнення ладу (гармонії, справедливости), будучи справдешніми, є явищами не просто взаємопов’язаними, а й зрослими в одне ціле, що оприявнюється в світі ідей як Національна ідея, в політиці – як Національна держава, в антропологічному плані – як сильна й здорова тілом і духом Нація.
Крім того, поняття еґреґору дає змогу говорити про перетікання глибокої Віри в Лад від молодих за віком та духом до старших поколінь, перед тим зневірених до межі. Спокійна впевненість молоді, яка «здійснилась» на Майдані, непомітно для самих її носіїв за законами збереження енерґії, сполучних сосудів, спільного еґреґору – як кому зручніше – просякла зашкарублі душі. І – страшенно дивно це бачити! – воістину в час якісних перемін живемо! – в усьому образі, від одягу до погляду, – комуністична «лівість», а душа, уже розбуджена полум’яним духом молодших поколінь (їхніх же дітей та онуків!), уже не бажає животіти закутою у фізичне тіло в надії відродитися в інші, гармонійні часи, в кращому, справедливішому суспільстві.
Таким чином, можемо констатувати, що ліві і праві погляди поступово сходяться в одній точці. Чим далі на Схід, тим ближче до Заходу. Майдан іще неналежно оцінений в світі, який прагне бачити кінцевий результат, в країні, яка так втомилася чекати своєї внутрішньої Свободи. Страх перед майбуттям або ж апатія до нього поступово розчиняються в світлі величного Національного Ідеалу, що зажеврів над Українським небом. Майбутня українська нація перейшла межу химерних сумнівів, за якою починається – Наш Шлях.
Залишилось не побоятися світла і розплющити очі після нічної темряви.
