Той, хто не любить своєї країни, нічого любити не може.
Джордж Гордон Байрон
Джордж Гордон Байрон
Днями в провінційному Нікополі сталася неприємна подія – двері молодіжної організації «Січ» зачинилися, точніше, їх зачинили. А ще точніше – вставили інший замок, та повісили зовні ще один. Для більшої безпеки. Сприяли цьому місцеві можновладці, які, як завжди, діють згідно з буквою закону. Тобто – на все знаходять формальні відмовки, адже закон, як відомо – що дишло… Ця ситуація стала новим поштовхом до роздумів про нашу подальшу долю як народу та як держави. Народу, який плює в дідівські криниці. Держави, в якій панує свавілля проти титульної нації.
18 років незалежної України. Виросла, закінчила школи та поступила у вузи молодь, яка народилася у самостійній державі. Нове покоління, яке живе одночасно за законами старого та нового суспільства. Ми навчилися грати в боулінг, вештатися по нічних клубах, поголовно курити, розмовляти матом в автобусах та магазинах, ми королеви сайтів знайомств та королі крутих розбірок. Ми знаємо, що зі старшими краще говорити на «ти», а з дітьми – криком; ми звинувачуємо у всьому погану владу і їздимо на оплачувані нею ж мітинги; ми віримо, що цнота – це смішно; ми впевнені, що змішані шлюби дуже цікаві та навіть корисні; ми співаємо «А сечку жрите, мусора, сами», весело кидаючи на дороги головних вулиць наших міст обгортки з-під морозива та порожні пивні пляшки; ми спокійно реагуємо на малолітніх наркоманів, що безтурботно дихають клеєм посеред міста… А головне, ми знаходимо собі виправдання для всього. Бо ми нове, вільне покоління.
А ще ми мріємо виїхати звідси. Бо ми перетворили цю країну на великий дешевий бордель з обшарпаними стінами, де продаються все і вся. Ми випадкові гості на чужому святі, де їмо зі столу все підряд, аби менше лишилося ворогам. Кожен з нас – самодостатня особистість, і ніщо нас не об’єднує. У нас немає історії, у нас немає героїв, ми соромимося вірности, ми відхрещуємося від минулого. У нас немає мови, мистецтва, вчителів, цінностей, звичаїв, поваги. У нас немає почуття обов’язку.
О, ми дуже самовпевнені. Бо напівосвічені. Освіта нам ні до чого, бо ми самі знаємо собі ціну і нікому не дозволяємо на нас впливати. Саме тому ми навчилися ретельно брехати самим собі, вірячи в те, що вигідніше для нашого добробуту. Ми твердо переконані, що знаємо, як краще, ми не сприймаємо критично ані телевізійні новини, ані сучасне мистецтво. Ми беремо те, що нам дають, і нас не цікавить те, що можна знайти самим. Ми не питаємо світ, чому він такий. Ми живемо без коріння, та й без крони. Ми колоди, що пливуть за течією, але ми навчилися не помічати цього. І кожен з нас по-своєму бреше собі, що ми самі визначаємо свою долю, тому ми не можемо об’єднатися.
Проте ми одностайні в тому, що ми не народ. Що мова не важлива, проте захищаємо російську. Що всі люди рівні, проте українці все-таки гірші, ніж інші. Ми любимо весь світ, тільки не любимо Україну. Нашим гаслом є «Ґлавнає, штоби чілавєк бил хароший», проте українець автоматично є поганим.
Полковник міліції вимагає від нас говорити російською: «Гаварітє па-рускі, я ні панімаю!».
Так само як п’яні молодиці, що о першій ночі вивалюються з бару з річною дитиною на руках.
Так само як хвацькі хлопці в спортивних костюмах, що запльовують скверики.
Так само як дівчата з нарощеними кігтями, які спокійно сприймають матюки тих хлопців.
Так само як водії маршруток, в яких звучить «справжня душевна музика» (як переконує нас реклама), яка «саґрєіт сєрце у зека».
Так само, як молоді перспективні начальники відділів на спільних підприємствах, які слухають джаз.
Вивіски на наших магазинах майже виключно російською мовою.
Музика, яку ми слухаємо, є російською мовою.
Бланки документів, які ми заповнюємо в різних установах, є російською мовою.
Популярні передачі ведуться якщо не російською, то в ліпшому разі двома мовами.
Бо ми ж захищаємо права людини.
Тільки забуваємо, що право на національне самовизначення – це також право.
Забуваємо, що прийняття своєї національности є моральним вибором. Але нам невідомо, що таке мораль, ми висміюємо національні почуття, ми залишили собі тільки борщ та сало як національні атрибути.
В нас не тільки холодний розум, але й кам’яне серце. В нашій душі пустка. Ми не вміємо бути щирими – нам це невигідно. Бо тоді ми побачимо, що насправді ми є рабами. «Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття» (Т. Шевченко). Ми не просто віддали своє, але вдаємо, що нав’язаний нам спосіб життя є нашим власним.
«Колись ... ми були iнакшi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на екранi … бодай кiлька кадрiв – тогочаснi … знiмки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й мати з по-школярськи складеними на колiнах руками, …, i над ними височiє цiлий лiс постатей – хлопи як дуби, один в одного, … однаково зосереджено сурмоняться в об'єктив з-пiд нахмарених брiв, старанно, "на мокро" зачесанi чуприни, волячi шиї розпирають тiсно защiпнутi комiрцi … сорочок, … – а вони потiм гинули пiд Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта (виділення наше. – К.Б.), - дiвчата ж здебiльшого в народних строях: … нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укриває пишноти здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на обличчя, ледi й джентльмени, – це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими попрацював - i Божий рiзець, i роки трудного життя, … – що з ними всiма потiм сталося, вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слiдчих тюрмах НКВД, чи просто надiрвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим, … вкорiненим у землю (виділення наше. – К.Б.), з якої нас довго видирали з м'ясом, аж нарештi таки видерли, i ми розлетiлись, розтрусились … пiр'ям … подушок, наготованих, було, на придане, – ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком, слово до слова, i так упродовж всенької iсторiї… В рабствi народ вироджується (виділення наше. – К.Б.)», – писала Оксана Забужко.
Байдужий прикриває «широкими “вселюдськими” фразами … своє … відчуження від рідної нації» (І.Франко), ворог «історію нашу нам розкаже» (Т. Шевченко). Ми кричимо, що ми за Правду, а прикриваємо брехню. Ми носимо на руках своїх катів. Хто ж ми? чиї сини? яких батьків?
У всякого щастя і горя є межа. Ми дійшли до межі. Ми уже майже втратили людське обличчя. Та найтемніша ніч перед світанком.
Хай в єдиної патріотичної організації в місті намагаються забрати приміщення ветерани Афганістану, кинуті напризволяще невідомо задля якої мети в полум’я війни державою, патріотами якої вони досі є.
Хай у школах оббріхують наших героїв.
Хай даїшники б’ють головою об асфальт пенсіонера за українську мову.
Хай відділ міськради по роботі з молоддю разом з відділом культури змагаються за право Нікополя, козацького міста, називатися батьківщиною пройдисвіта, а пізніше душогуба-енкаведиста Іосіфа Шора (прототипа Остапа Бендера).
Хай нам брешуть. Хай нас б’ють. Хай з нас знущаються.
Та скоро нам набридне заплющувати на це очі. І коли ми нарешті прокинемося, хай начуваються явні та приховані вороги нашого українського народу.
Правда за нами, а Правда перемагає все. Раніше чи пізніше. Тому краще не йти на нас війною, а дослухатися до нас.
Не обов’язково нас любити.
Але обов’язково поважати прадавні закони і звичаї Української землі.
…Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
/Т.Шевченко/
